Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

ще взимку, працюючи в шпиталі. Щоб повсякчас триматися в тонусі. Тепер знову до них повернувся, виконуючи комплекси японської гімнастики.

Попервах чомусь соромився Марусі. Молоду жінку його вправи неабияк зацікавили: дивилася на них щоранку, мов на диво дивне. Та невдовзі Артем, переборовши ніяковість, узявся до гімнастики ще охочіше. Марусі, що вже помалу одужувала, набридло лежати в хаті, тож вона виходила щоранку надвір, мостилася на призьбі й мовчки спостерігала за його рухами, наче дивилася на аматорську виставу чи на фільм в електричному театрі. Якось вона навіть поцікавилася, чи може робити щось таке сама, щоб рухатися вправніше. Шеремет не радив їй після операції різких рухів, зате пообіцяв: щойно зніме шви, можна і треба буде розминатися. Пообіцяв, що підбере потрібний, зручний для неї комплекс вправ…

Почувши, як удалині щось бухнуло, Артем миттю повернувся і глянув туди, звідки долинув страшний звук.

Спершу не побачив нічого.

Та враз ген — ген над дахами й верхівками дерев з'явилися клуби густого диму. Десь поруч, в одному з сусідніх дворів, голосно й розпачливо закричала жінка, крик підхопила Маруся, рвучко підвелася і знову зойкнула, взявшись рукою за бік. Другий вибух не забарився. Диму стало ще більше. Звідусіль закричали:

— Горить! Горить!

І сільська вулиця, мовби хто віддав такий наказ, наповнилася людьми.

Одні в паніці спішили втекти якнайдалі, раз у раз озираючись назад. Другі, навпаки, бігли туди, де вибухало й палало, щоб допомогти чи просто глянути, що там сталося і чи велика насувається небезпека. Жінки заганяли у двори дітей, відчайдушно кричали щось старі. Це все мішалося з собачим гавкотом та поодинокими пострілами, що линули з того краю Трипілля, від центрального майдану й церкви. Вершечок її бані Шеремет міг бачити, коли виходив на задній двір, до городу, щоб допомогти Катерині в господарстві, — досі без чоловіка в хаті їй і справді було важко. Хоч не відчував особливого потягу до землі і не мав ані навички, ані великої охоти до сільської праці, проте непереборне бажання допомагати людям брало над ним гору.

— Біжи в хату! — гаркнув він Марусі.

За мить уже сам опинився поруч, підхопив під руку, а потім — на руки. Вона не опиралася, лише черговий раз зойкнула, проте дозволила занести себе всередину. Артем розумів, що в хаті тепер не набагато безпечніше, ніж на подвір'ї. Однак він мусив іти. Тож, поклавши Марусю на ліжко, Шеремет натяг спідню сорочку, стару солдатську гімнастерку, що лишилася від хазяйчиного сина, і картуза. Ще десь валявся під лавкою широкий ремінь, та Шеремет думав обійтися без нього. Натомість підхопив з лавки нагана — зброю випросив, щойно надумав лишитися в Зеленого, і отримав її без ніяких заперечень.

— Куди ти? — запитала Маруся, хоча і так було все зрозуміло. — Я не хочу сама!

— Нічого ти не сама! — огризнувся Артем. — Залазь у погріб, сиди поки там. Чорт його знає, що почалося й коли скінчиться.

Помітив: жінка хотіла щось сказати йому, та передумала або втрималася. Натомість вона хтозна — нащо почала судомно хапати всякий одяг, що потрапляв їй на очі.

— Вернуся! — крикнув Шеремет.

Ступив до дверей — і його мало не збила Григоренчиха, влетівши до хати, немов випущене з гармати ядро.

— Церква! — закричала, не дивлячись ні на кого. — Храм горить! По хресту цілять, безбожники!

Артем відсторонив, буквально відсунув Катерину вбік. Не знаючи, чи треба ще щось говорити, повторив, уже обом:

— Повернуся я! Тут будьте! Лізьте в погріб!

Обидві почали щось казати разом, на два голоси, перекрикуючи одна одну, та Шеремет не розібрав. Скочив з хати, перетнув двір кількома широкими стрибками, вибіг на вулицю. Попереду тим часом знову бухнуло, і Артем зрозумів: звідкись луплять гармати. Найімовірніше, прямим націлом.

Дорогою змішався з натовпом повстанців. Вони теж бігли, тримаючи напоготові зброю. Почувши позад себе кінський тупіт, усі сипонули врізнобіч, пропускаючи вершників. Добігши разом з усіма до кінця, Шеремет повернув на центральну, ширшу вулицю, побачивши, як на неї звідусіль стікається рішучий озброєний натовп. Однак за мить його погляд прикипів до чорного стовпа диму. Зараз, біжучи просто до майдану, він бачив пожежу чіткіше.

Горіла церква.

Чорним димом заволокло вкриту свіжою фарбою баню. Часом на вершечку виринав позолочений хрест і знову ховався в густих клубах.

Ураз Шеремет почув різкий свист. Зрозумівши, що він означає, миттю завалився в пилюку, прикриваючи руками голову. Бухнуло десь дуже близько, земля здригнулася, чиясь нога перечепилася об нього — і поруч хтось упав, не стримуючи лайки. На зубах хруснув порох. Сплюнувши, Артем підвівся навкарачки, потім став на рівні. Перед очами металися в диму вершники, іржали коні, накази мішалися з викриками, уривками чулися заклики бігти то в один, то в другий бік.

Атака почалася.

І хоч Зелений готувався до такого розвитку подій, усе одно цей напад заскочив його зненацька. Саме тепер, саме цього ранку, коли, здавалося, довкола буяє весна, вишневий і яблуневий квіт сповиє хати, прикриє стріхи, захистить, а як Бог дасть, то й зупинить ворога. Але в одну мить усипані білим квітом дерева змішалися з чорним, чужим, страшним димом, а їхні пахощі перебив гострий, ядучий чад.

Землю вкотре труснуло. Шеремет уже не залягав, змусив себе втриматися на ногах. Роззирнувся, силкуючись розібратися в цьому хаосі й обдумуючи, що робити далі, але тут — таки зрозумів: дарма став стовпом. Озброєні повстанці сновигали довкола, не маючи наміру обходити його. Штовхнули спершу в спину, потім змусили відступити вбік, під самісінький тин. Артем спробував був запитати в когось, що коїться, куди треба йти і чи є взагалі якийсь наказ. Його не слухали, але, наче на щастя, звідкілясь виринув Палій — навіть у цій колотнечі спокійний, зібраний, туго затягнутий у портупею. Ремінь рушниці перетинав широкі груди впоперек, правиця стискала маузера, що видавався в його дебелій руці іграшковим.

— Із Дніпра луплять, падлюки! — вигукнув, але не тривожно — весело, загонисто, ніби давно чекав нагоди надерти зайдам чуба. — Водою підійшли! Церкву обстріляли, її з річки найкраще видно!

Повз них, не озираючись і клацаючи замком зброї, пробіг Яків Дзюба. Мимоволі провівши його поглядом, Шеремет якусь мить слухав Палія через верх, а тоді перепитав:

— Що?

— Школу зачепили, кажу! — гаркнув Федір. — Але туди не цілили навмисне! Смалять, мов у копійку! Куди вцілять — там і буде!

— Школа ж недалеко… Там, коло церкви…

— А я про що! Гайда! Вони себе самі загнали, сучі вилупки! Вернеться їм! Біжімо!

Почувши, що треба висуватися ближче до дніпрового берега, туди, де круча, Шеремет