Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

багачі були. То вони собі купили маленьку льошку, порося, і мали її за дочку. Вони її ніде не пускали, тримали за пічкою, просто у запічку. То коли Іван спитався за їхню дочку, вони покликали то порося:

— Маринцю, вилазь сюди.

А з того поросяти зробилася вже велика льоха, та й вона вилізла з-за пічки, та й «хрю-хрю, хрю-хрю».

Іван на них дивиться, та й бачить, що то є дурні. А він був розумним, та й подумав собі, що в них великий маєток, та й каже до них так:

— Ви хочете, щоб я у вас був за зятя, а у вас тут нема ні церкви, ні ксьондза — де ж ми тут поженимося? Я поїду до свого села, оженюся там, вернуся сюди і буду вам за зятя.

А ті старі кажуть:

— Добре! Бери витягай віз, запрягай єго і їдь.

Іван бере тую свинку на віз, хоче її мотузком прив’язати, бо їхати далеко, то щоб з воза не злетіла. А стара як то увиділа, побігла до хати, з скрині витягла гарний пояс і полотно дороге, щоб свинку накрити. Дала то все Іванові, він свинку прив’язав, накрив полотном і поїхав додому. Приїхав додому, посватав собі гарну дівку, оженився з нею. А ту свинку зарізали, наробили з неї ковбас, шинок, мали чим людей гостити. Відгуляли вони весілля, та й збираються додому. Та й в дорозі каже до тої дівчини:

— Пам’ятай, як там прийдеш, зараз уклонися татові і мамі в ноги і кажи: «Тату, у вас стільки літ була, ніц не виділа, а він мене лиш на поріг до церкви завів, і я зробилася така, як є».

Приїхали вони туди, вона зробила, як він їй казав. Батьки їм натішитися не могли. І вони зосталися там господарювати.

І так Іван через дурних прийшов до господарства, багачем став.

Дурневі бог щастя дає

Про Івана-дурника

Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з’їде. Ідуть троє бурлаків і питають:

— Що се у тебе за возок, що сам, без коней, їздить?

— Се мені один пан подарував.

— Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.

— Ну добре, купіть.

— А що ж тобі за нього?

— Та що? Сто карбованців.

— Ну так, то й так.

Купили вони той возок, а дурень і каже:

— Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.

От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не їде.

— Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його уб’ємо.

От ідуть шляхом, дивляться — сидить Іван.

Вони до нього:

— Давай гроші, бо будем тебе бить.

— Хоч закусимо ж перед смертю.

— Ну добре, де ж та закуска?

— Постривайте, зараз.

Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:

– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!

А він уже давно заготовив тую закуску, бо він знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:

— Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?

— Е! Де взяв — найшов!

— Продай нам її.

— Ні, не продам, бо мені самому треба.

— Та продай, будь ласка.

— Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.

Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та їдуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли — нема нічого. От вони і кажуть:

— Отепер же ходімо та уб’ємо Івана: не одурить тепер нас.

От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:

— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив’яжи до бока.

Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:

— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе уб’ємо.

— Ні, коли мені умирать, так я і її зараз уб’ю.

Узяв ніж — та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:

— Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.

— Та я, як захочу, то вона і оживе.

Взяв паличку та й каже:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

Вона і встала.

— Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.

— Купіть.

От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.

— Здорові, жіночки!

— Здорові.

— А є що обідать?

— Оце! Заради вас у Страсну п’ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.

— Так ви ще будете спориться? — Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: — Оживете, ще рано іти вам у пекло. — Узяли тую паличку і приговорюють: — Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:

— О, тепер ходім та утопим Івана.

От пішли, положили його в мішок, зав’язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив’язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:

— Рятуйте, хто в Бога вірує!

А крамар їхав через греблю, почув та й каже:

— Піду обрятую сердешного чоловіка.

От прийшов, розв’язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав’язав, а сам сів на повозку та й поїхав.

Прийшли туди бурлаки, прив’язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.

— Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!

От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:

— Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.

– Іване, повпихай і нас