Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
— Ну на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявся наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Дев’ять неправд
Так були три брати — два мудрі, а наймолодший дурний. Та й вони пішли всі три в дорогу, та й захопила їх ніч у лісі. А там у лісі горів вогонь, та й вони хотіли йти за вогнем. Пішов найстарший брат, а то злодії клали собі там вогонь. Тоді його питається найстарший злодій:
— Чого ти прийшов?
— Дайте мені вогню.
Той каже:
— Дамо тобі, але скажи нам дев’ять неправд. А як не скажеш, то видремо тобі від голови аж до ременя пас і засиплем то ячмінною половою.
Але він не вмів сказати, та йому видерли пас, засипали половою та й нагнали його геть. Тоді пішов середущий брат за вогнем та й знову так той злодій каже:
— Як нам скажеш дев’ять неправд, то добре; а як ні, то видремо пас від голови аж до ременя.
Він не зумів відгадати, та й йому видерли пас і нагнали. Тоді пішов уже дурний ід ним, то знов йому так злодії кажуть:
— Скажи дев’ять неправд, бо як не скажеш, то тобі видремо пас, як твоїм братам.
Він тоді каже:
— Добре, я скажу. Але аби-сьте нікотрий не обзивалися, бо як котрий обізветеся, то я тоді видру вам усім по пасі.
— Добре!
Та й тоді зачав їм казати:
— Я молотив на дубі горох. Горохов’янка падала на землю, а горох на дубі лишився. Потому-м зліз із дуба та й іду дорогою, а там у вербі пищать шпаки варені-печені. Пхаю у дупло руку — не мож, пхаю ногу — не мож. Але як-єм добре потиснувся, то-м ся весь увійшов. Я забрав шпаки за пазуху, хочу йти вже назад. Але пхаю руку — не мож, ногу — не мож! А я собі нагадав, що в мого тата є старе топорище, та й я побіг і приніс. Тоді-м вирубав дуплище, аж-єм уже міг вилізти. Іду дорогою, прийшов-єм над море, та й мені схотілося води. А насеред моря була криниця. А я мав лупину із гороху, то-м на неї сів і поїхав по морю, напився води з криниці та й іду назад. Але топорище з-за ременя впало в море, не міг-єм його дістати. Тоді я пішов до діда, узяв залізні вила, вичерпав воду з моря та й найшов-єм топорище, і заткав знов за ремінь. Іду через пасовище, а там пасе стара кобилище. Я тоді сів на кобилище та й їду. А топорище як зачало цюкати в кобилу та й перецюкало надвоє. Я тоді зліз, зрубав з верби кий та й збив докупи кобилище. Та й іду я собі, аж — гов! — не мож далі! Я обертаюся, а на кобилі виросла верба аж до неба та й зап’яла у небо. Тоді я поліз горі тій вербі — аж на вершок. А там була хата. Я ввійшов до хати — там було пити, їсти, то-м собі попоїв і напився. Вихожу з хати, а верби вже нема — десь поділася. Але там була в кутику ячмінна полова. Та й я взяв, зачав з тої полови крутити вузище та й зачав-єм спускатися на землю. Але-м викрутив усю полову, та й не стало, — ще було до землі на штири сажні. Тоді я зачав згори вузище рвати, а надолині зсиляти, та й так лізу надолину. А тоді прилетіли пчоли та й залетіли мені у писок. То мені тоді зачав мед текти з писка, а люди поприлітали із банками та й набирали меду. А найстарший злодій з-межи вас прийшов та й лизав то, що на землю накапало…
Тоді той злодій каже:
— Ото вже неправда!
Тоді той дурний видер злодіям по пасі — від голови аж до ременя, узяв собі вогню та й пішов.
Казка про опиря
У одного чоловіка, опиря, було три сини: два розумних, а третій дурний — Іваном звався. І жоден не знав, що їх батько — опир. От умирає він і каже: «Як поховаєте мене, діти, то кожен приходьте на мій гріб одну ніч переночувати».
Як поховали батька, старший зоставсь уже головою і каже до найменшого:
— Йди ти, Іване, цю ніч переночуй, а на ту вже котрийсь із нас піде.
— Як іти, то йти!
Пішов дурень на татів гріб ночувати. Вночі тато і встає з гроба, а Іван десь там сидить, знітився.
— А то ти, Іване? — питає.
— Я, тату.
— А старший чому не прийшов?
— Казали, щоб я йшов, я і пішов, а з них котрийсь вже взавтра, мабуть, прийде.
— На ж тобі, — каже тато, — цей дзвінок; як буде чого треба, то подзвониш, та тим не кажи!
І зник. А син заховав дзвінок, переспав до дня і прийшов додому та тим і не каже.
Увечері середущий брат просить Івана:
— Йди, Іване-голубе, переночуй і за мене! Я тобі коника куплю.
Іван наче опирається, не хоче:
— А ти чому не йдеш? Аже ж то зарівно як мій, так і твій тато.
Як почав той просити, як почав, Іван пішов і на другу ніч до тата на гріб ночувати. Коло півночі тато і встає:
— А хто тут? — питає.
— Я, тату.
— Ти, Іване?
— Я, тату.
— А ті чому не йдуть?
— Просив середущий, що йди, я й пішов.
— Нехай же дурень вибачає, коли так! А тобі на, — каже, — і цей дзвінок. Як буде чого треба дуже пильно, то подзвониш.
І зник, наказав, щоб тим нічого не казати.
Переночував дурний і другу ніч. На третю вже черга найстаршого йти до тата на гріб ночувати; то він і почав просити Івана, щоб і за нього переночував: «Ти, каже, вже дві ночі ночував, то тобі зарівно і третю вже переночувати, а я боюся. Піди, каже, за мене, то я тобі сопілку куплю». Опирався Іван ще гірше — не хоче йти, та й годі. Насилу той упросив і різних гостинців обіщав йому накупити.
— А йти, то йти, — каже Іван. Зібрався і пішов ще й на третю ніч.
І знов батько з’явився, і знов запитав, чому вже старший не прийшов? Та й каже:
— Нехай же дурень вибачає, коли так, — а Іванові дав і третій дзвінок. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.