Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

з Білої Церкви на Скоропадського. Нині — емісар з більшовицької України. Вийшов до нас на зв'язок…»

Максим підвівся й, назвавши себе, подав прибульцеві руку. Той посміхнувся, немов до старого знайомого, й кинув жартома:

«Приїхав надихатися революційним повітрям — перед штормом».

«Надовго?» — холодно спитав Максим.

«Скільки спотребиться, — так само холодно відказав Контрадмірал. — Пане Полковнику, — звернувся він до Коновальця, — в Інституті у сто другій аудиторії вже всі зібралися».

«Ходімо», — підвівся Полковник.

Аж тепер побачив Максим, як з-поза віконної штори вийшов стрункий молодий хлопець, він почекав, поки Полковник вийде на вулицю, а тоді рушив слідом за ним.

«Це мій охоронець, Орест Питляр», — сказав Коновалець до Максима.

…Розділ закінчився скоромовкою, певне, Михайло не вважав за потрібне розвалковувати відоме.

28 січня 1929 року на Конгресі у Відні Українська Військова Організація набрала іншого політичного формату й назвалася Організацією Українських Націоналістів: боротьба проти окупантів переходила чітко організованою сіткою в глибоке підпілля, ОУН готувалася до створення таємного війська без держави. У своїй промові Євген Коновалець наголосив: націоналізм як ідеологічна течія повинен оформитися в політичний партійний рух з суворою дисципліною, яка виключає анархію й тероризм.

Ця його настанова викликала незадоволення в молодих делегатів. Слово взяв двадцятилітній член УВО львівської екзекутиви Степан Бандера. Він закликав до саботажів, смертних вироків окупаційним проводирям, до створення підпільного університету у Львові, назвав еволюційні методи боротьби, які обстоював Роман Дашкевич, опортунізмом: окупант не повинен почувати себе в Україні сувереном, хай горить у нього земля під ногами, хай зазнає страшної помсти за Ольгу Басараб і Симона Петлюру!.. «Націоналізм, — говорив Бандера, — це фермент молодого покоління, це не реанімація замшілої квазінаціоналістичної ідеології, яка призвела до занепаду УНР, а шукання радикальних, нещадних методів боротьби».

Після промови Бандери монолітний, здавалося, Конгрес ОУН помітно надщербився. Євгена Коновальця одноголосно обрали Провідником, проте молодь домоглася, щоб заступником крайового Провідника Андрія Мельника призначити Степана Бандеру.

Конгрес розділився: лівий бік зайняли Ріко Ярий, Ярослав Стецько, Роман Завадович, Зенон Коссак, правий — Андрій Мельник, Микола Сціборський, Костянтина Малицька, Роман Дашкевич; повагавшись, з лівого боку на правий перейшла молода жінка з коротко стриженим волоссям — була то Олена Шовгенова, дружина кубанського козака Михайла Теліги.

За столом президії залишився один Коновалець.

Тінь туску лягла на обличчя Полковника: адже всю свою діяльність він спрямовував на те, щоб наблизити до себе молодь — чому нині стільки їх відсахнулося від нього. І він сказав до всіх, закриваючи засідання Конгресу:

«Наш народ мирний, терплячий, та коли чаша зла переповнюється, тоді його захоплює вихор коліївщин. Однак різня ще ніколи не приносила свободи. І ми, зберігаючи в собі ненависть, не сміємо втрачати любові. Запам'ятайте це».

Після засідання Максим Безрідний підійшов до Коновальця попрощатися.

«Бережи себе…» — сказав і тієї ж миті краєм ока вловив, що Катарів-Контрадмірал пильно прислухається.

«Якщо большевики схочуть мене вбити, то уб'ють, хоч би як остерігався, — відказав Полковник. — Чи не так, Леоніде? — підморгнув до Катаріва. — Але ти не журися, Максиме: я купив собі двох вівчурів… А втім, знаю непомильно: впаду на полі бою…»

Він подав Максимові руку, вимовивши своє звичне «сервус», кивнув охоронцеві, щоб ішов за ним. Максим на хвильку затримав юнака.

«Віднині записуй кожне його слово, кожну зустріч, кожну його дію опиши. Втямив?»

Орест Питляр пильно подивився на Максима, наче хотів запам'ятати його обличчя, й, повернувшись, мовчки подався за Коновальцем.

…У наступному розділі Михайло вмістив уривки із щоденника Коновальцевого охоронця, які знайшов у архіві діда Максима після його смерті. Очевидно, Орест Питляр послухався Безрідного й, слідкуючи за діяльністю Полковника, вів записки, а після трагедії в Роттердамі передав їх керівникові Ходорівської екзекутиви ОУН. Як склалася доля останнього охоронця Євгена Коновальця, залишилося для Михайла таємницею. Зрештою, прокотилася світом друга страшна війна.

Розділ п'ятнадцятий

Впаду на полі бою

(Із записок охоронця)

Мені судилася особлива доля — а чи щаслива, важко сказати, проте назвати її нещасливою не можу, бо що, скажіть мені, вкладає людина в абстрактне поняття — щастя? Матеріальний достаток, сімейний затишок, кохання, усвідомлення своєї порядності й чистоти сумління, гордість за виконання обов'язку перед батьками, друзями, нацією, відчуття свободи чи втіху від самотності? І ще безліч чинників роблять людське життя комфортним. Так? Ну а коли цього всього немає, коли ти не зазнав утіх від любові, не надбав багатства, не здобув свободи і не сповнився гордістю за себе самого — невже це означає, що ти нещасливий? Але як може щось означати те, чого взагалі немає й не існує навіть у думках?

А втім, усе це софістика, мудрування, медитації, а коли конкретно: що означає для мене зустріч із Коновальцем на чолопку гори Салев у швайцарських Альпах, з якого відкривається велична панорама суворих гір із Монбланом у самій славі неба? Був то лише щасливий випадок чи таки щастя?

Я, Орест Питляр, тернопільський гімназист, у сімнадцять літ вступив до УВО в потужному потоці молоді — був то протест проти хазяйнування чужинців у нашому домі й обов'язок честі, а коли говорити зовсім відверто, то частково й мода. Останнім кнюхом вважали юнака, який хоча б у мріях не зв'язував себе з підпіллям, що вже говорити про погорду й зневагу дівчат, вихованих на живих стрілецьких традиціях, на революційній героїці?

Проте ейфорія підпільної утаємниченості, яка навально заполонювала галицьку молодь, досить швидко пригнітилася страхом перед роз'юшеною польською дефензивою: масові арешти, переслідування інакомислячих, тривожні чутки про жахливі тортури в тюрмах примушували заанґажовану в підпілля молодь оберігатися, ховатися, зникати або ж одягати маску лояльності; я ж обрав еміграцію — перейшов через кордон, допав до Швайцарії і влаштувався там слухачем Женевського університету.

Українських студентів у Женеві було чимало; ми по суботах сходилися до Українського Клубу, вели там політичні розмови, слухали реферати досвідчених і малодосвідчених політиків; всі ми вважали своїм кумиром Провідника ОУН Євгена Коновальця, якого, зрештою, ніхто з нас у вічі не бачив, знали його тільки з розповідей наближених до нього, а ще із пойнятих романтикою легенд.

І випало мені справжнє щастя — пізнати не уявного, овіяного славою вождя українського підпілля, а живу, звичайну, не оповиту міфічним флером людину, хоч інколи, і нині, коли намагаюся осягнути розумом його непересічну особистість, не можу вийти з дива: як цей чоловік у свої двадцять вісім років зумів у вихорі війни створити Корпус Січових Стрільців, увійти з ним до Києва й узяти у свої руки державну владу?

…Одного недільного дозвілля, забажавши цілком усамітнитися — цей стан