Читати книгу - "Якби"

чи не в кожному білеті…

Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.

Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам’ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».

Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!

Це була така шалена муштра, що ті рядки пам’ятаю досі.

Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували — вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».

Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:

— Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!

Вони зі здивуванням поглянули на мене.

У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!

Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:

— Можу поділитися своїм досвідом!

І розповіла історію з навіженою вчителькою.

- І що, — здійняв брови Мирослав, — ці визубрені абзаци вам знадобились?

— Звісно! — посміхнулась я. — Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п’ятірка» гарантована!

— А що то за абзаци? — поцікавилась Томочка.

— Зараз виконаю цей номер! — змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: — «Двадцять п’ятий з’їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства…»

Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м’ясо з м’ясорубки.

Вони розсміялися.

— Хіба таке можливо повторити?!

Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.

— Ну от, вчіться, діточки, — серйозно промовила я. — До речі, це вам знадобиться року до… — я замислилась, — вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!

— Дійсно, чудова порада! — згодилась Томочка. — Можна будь-який білет починати цим текстом — не промахнешся!

— А чому лише до вісімдесят восьмого? — підозріло запитав Мирось.

— Потім почнеться інше життя… — невизначено сказала я.

— В якому сенсі — інше?

Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей — майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.

Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.

— Вибачте, — нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. — А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?

Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.

І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!

— Помиляєтесь, — загадково промуркотіла я. — Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?

Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!

І я повела далі:

— Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?

Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:

— Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!

— Я не розмовляю, — впевнено сказав Мирось.

— Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? — посміхнулась я. — Чи скажете, що такого не було?…

Мирось зніяковіло мовчав.

— А-а-але ж… — від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. — Але ж Бога немає.

Я знову зобразила котячу посмішку:

— Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…

— Навряд чи ми змінимо свої переконання, — суворо сказав Мирось.

Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…

— Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, - продовжувала я. — Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом — прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен!

— Точно!!! — розширила очі Томочка.

Вона дивилася на мене з захватом.

Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено:

- І… Сталін… розмовляв?…

— Ще б пак! — впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. — Не сумніваюсь — була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк!

Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте.

Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно:

— Якби всі вони, — вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, — одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.

Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.

Я опустила руку і вирішила бути обережною.

— Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям…

Вони були достатньо