Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, я його прекрасно знаю. Це мій колишній студент…
— Тим ліпше! Не знаю навіть, з якого кінця зайти… Ну, добре, буду вкрай відвертим. — Мутний набрав у легені повітря й видихнув його разом зі словами: — Мені треба, щоб він зник…
— Як зник? — нижня щелепа Зарізовича поповзла уперед, а голова втягнулася у плечі.
— Назавжди! Хе-хе, жартую… — м'якенько посміхнувся Мутний. — На деякий час… — розмовляв він обережно, з іронією дивлячись на свого геть спантеличеного співбесідника. — Мені важко зараз вам пояснити, але до певних нечистих на руку людей потрапили компрометуючі мене фотографії, на яких ми з вашим учнем знаходимося, так би мовити, у неформальній атмосфері. Я не знаю, хто ці фотографії зробив, можливо, це влаштували мої опоненти чи недруги, яких у мене досить багато, а можливо, це влаштував цей малий покидьок, ваш учень, щоб здерти з мене грошей, зараз відповідні органи вже цікавляться цим, але якщо вони потраплять до засобів масової інформації, моїй кар'єрі кінець. Ось чому я звертаюся до вас із проханням у найближчий час, а краще до початку наступного тижня, знайти заміну цьому Марченку на всіх ролях і на деякий час взагалі забути про його існування. Про все інше я потурбуюся сам. А якщо засоби масової інформації будуть ним цікавитися, то ви скажіть, що він отримав запрошення з Америки чи Канади… Ні, я думаю, краще з Росії… так з Росії… Звільнився з театру і поїхав туди працювати. Де він зараз і що з ним — ви не знаєте. Добре?
— Та добре, добре, Євгене Дмитровичу, — затряс головою Зарізович. — Заспокойтеся, будь ласка, я все зроблю, як скажете… А куди він взагалі… Як? — збентеження Зарізовича проявлялося в дрібній психомоториці рук, яким він не міг дати ради, і то тер одну об одну, то закладав за спину, то пощипував, то ворушив пальцями.
— Ви не переживайте. Я все владнаю… Просто мені треба, щоб він терміново зник з країни. Або взагалі зник… Хе-хе… Жартую… — Мутний знову лагідно так усміхнувся, і від тої посмішки аж моторошно ставало. — Розумієте, дуже важкі часи настали, Ігоре Юрійовичу, я би сказав, вирішальні часи. Країна котиться в прірву! Кляті націоналісти атакують по всіх фронтах. Якщо ми зараз не дамо рішучу відсіч, втратимо все. Наші друзі в Москві дуже занепокоєні станом речей в Україні. Увесь цей Народний Рух, всякі там Чорноволи, Лук'яненки, Хмари, Сверстюки, Павлички-Мавлички, Яворівські — вся ця бандерівська шушера, проамериканська наволоч розвила таку шалену діяльність… Хіба самі не бачите? Незалежну Україну їм подавай, Соборну, Єдину… Буде вам Україна, але така, як нам потрібна! І зараз саме той вирішальний момент, коли починається найцікавіше. Треба створити хаос, незрозумілість, непевність, натравити одних на інших, дестабілізувати ситуацію і в цьому гаморі зробити все правильно. На наше щастя, ці письменники, які прийшли до влади, не розуміють одного, що Україна — це не пісні й вишиванки, а економіка й ресурси. І цим треба скористатися, бо якщо не ми, то хто — Америка? Ні, я не згоден. Та ходіть собі зі своїми прапорами, співайте своїх пісень, скільки завгодно, вивчайте мову, друкуйте книжки, але саме той, хто виграє війну за ресурси, хто правильно проведе приватизацію, той і буде на коні і буде визначати її політику в усіх сферах на довгі роки. От тоді, коли ми заволодіємо матеріальним базисом, тоді й візьмемося за ідеологічну надбудову, зробимо російську мову другою державною, створимо потрібні нам телеканали, газети, захопимо інформаційний простір. І де ті хохли подінуться! Будуть знову по своїх хатах сидіти й на Шевченка мастурбувати. Вибачайте за певну різкість, але накипіло! — Мутний дружньо торкнув Зарізовича за лікоть. — А зараз наше основне завдання — не допустити до розподілу власності самих українців, не допустити створення груп національно спрямованого капіталу. Все має бути в наших руках і контролюватися людьми проросійського спрямування. Вам щось каже прізвище Кучма?
— Ні, не каже, — замотав головою Зарізович.
— Керівник заводу Южмаш. Наш майбутній президент! Віднедавна я очолюю його передвиборчий штаб.
— Так, а як? — Зарізович отетерів від такої навали інформації.
— Розумію вашу збентеженість, але, повірте, за наступний рік ми приведемо його до влади. Верховна Рада вже прийняла необхідний нам закон про дострокові вибори, так що готуйтеся… В 94-му до влади прийде новий лідер. Навіть не дивлячись на результати голосування… Адже, як казав Йосип Віссаріонович, «головне не як проголосували, а як підрахували!». Ну, можливо, Галіція, Тернопільщина, Франківщина, може, частково Волинь нашими не будуть ніколи, а от Донбас, південь і центр не віддамо! Виграємо вибори й усе те національне піднесення закатаємо в асфальт. А цю хитру компартійну лисицю Кравчука час посунути, бо він щось дуже віддано будує ту країну, яка нам зовсім не потрібна… От вчора, приміром, виступали у Будинку Актора ці «бубабісти». Чули? — Зарізович знову замотав головою, бо «не чув», — набився повний зал молоді, ну і мої хлопці там теж були. Так, кажуть, крили своїми віршами і жидів, і москалів. Це що ж виходить? Так зване національне піднесення переростає у ксенофобію, а то й у відвертий фашизм? Дай цим українцям волю, то вони табори побудують і жидів вішати почнуть, а москалів стріляти. Ну, то вже зась! Знайдемо на них управу. Всіх у стійло загонимо, там, де і мають знаходитися раби-гречкосії. Отож наше першочергове ідеологічне завдання і полягає в тому, щоб український націоналізм у будь-яких його формах у народному сприйнятті став асоціюватися з фашизмом. За Незалежну Україну, за волю, за народ — значить, фашист проклятий, колабораціоніст, бандерівський недобиток. Але тут треба обережно… Так би мовити, вести подвійну політику… Одна — видима для ЗМІ і електорату: за Україну, за демократію, за розум і честь, а інша — та, яка нам потрібна. Одним словом, хитрішим треба бути, Ігорю Юрійовичу, бо можемо втратити все! Ви останнім часом якісь прем'єри українських авторів планували?
— Ну так, от Гоголя ставимо! — гордо відповів Зарізович
— Ай-яй-яй, яке неподобство! — лагідно пожурив його Мутний. — Сподіваюся, ви жартуєте, Ігорю Юрійовичу. Гоголь — великий російський письменник. А я питаю про українських. Леся Українка, Котляревський, Франко…
— Ні, не планували…
— А я б вам дуже радив, — Мутний знову по-дружньому взяв його під лікоть. — Поставте найближчим часом що-небудь українське, «відроджуйте», так би мовити, українську культуру. Бо навколо вашого театру теж точиться війна, мовляв, жид-русофіл керує національним театром. А ви всім, хто так каже, у морду Котляревським чи Франком і тицьнете. Хай свої пельки бандерівські позатикають! А з Марченком, я вас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.