Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

– благально вигукнув молодик. – Самовдоволений вираз його обличчя змінився на покаянний і покірливий. – Я дуже винен перед вами, але… знаєте, в парку часто гуляють дівчата, які, розумієте… ні, ви, звісно, цього не розумієте… але…

— Облишмо цю тему, будь ласка. Звісно, я це розумію. Ви краще розкажіть мені ось про цих людей, що сунуть в усіх напрямках, по всіх цих доріжках. Куди вони йдуть? Куди поспішають? І чи вони щасливі? Як ви гадаєте?

Юнак миттю втратив грайливий тон. Він не зрозумів, яку роль йому призначено, і надумав поки що зайняти очікувальну позицію.

— Так, цікаво стежити за ними, – відповів він, вирішивши нарешті, що вловив настрій своєї співрозмовниці. – Чудесна загадка. Одні йдуть вечеряти, інші… гм… інші в якісь інші місця. Хотілося б знати, як вони живуть, що переживають.

— Саме це мене зовсім не цікавить, – сказала дівчина. – Я приходжу сюди посидіти тільки для того, щоб почути, як б'ється велике серце людства. Моє життя тече в середовищі, де ніколи не чути його ударів. Скажіть, чи здогадуєтесь ви, чому я так розмовляю з вами, містере…

— Паркенстекер, – підказав юнак, глянувши на неї очима, в яких світилося запитання і надія.

— Е ні, – сказала дівчина і, всміхаючись, посварилася на нього гарненьким пальчиком, – це прізвище надто добре всі знають. Так важко перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. І навіть портрети. Ця вуалетка й капелюшок моєї покоївки дають мені можливість зберегти «інкогніто». Коли б ви тільки знали, як шофер дивиться на мене, вважаючи, що я не помічаю його поглядів. Адже небагато таких прізвищ, які, так би мовити, належать до святая святих нашої країни. П'ять чи шість, не більше, і моє завдяки випадкові народження – серед них. Я кажу все це вам, містере Стекенпот…

— Паркенстекер, – несміливо поправив хлопець.

—…кажу, містере Паркенстекер, тому що мені захотілося хоч раз у житті поговорити із звичайною людиною, людиною, не зіпсованою нікчемним блиском багатства і свідомістю свого так званого «високого суспільного становища». О, ви не повірите, як мені набридли гроші. Весь час гроші, гроші й гроші! А як я стомилася від тих, хто оточує мене! Це якісь маріонетки, всі на один копил. Мене аж нудить від розваг, коштовностей, виїздів, товариства, від усяких розкошів.

— А мені завжди здавалося, – нерішуче мовив юнак, – що гроші – річ приємна.

— Зрозуміло, приємно жити в достатку. Та коли у тебе стільки мільйонів, що… – Вона закінчила фразу розпачливим жестом. – Усе це страшенно одноманітно і скоро набридає. Катання, обіди, театри, бали, вечори. І на всьому позолота надмірного багатства. Часом навіть дзенькіт льоду в моєму келиху з шампанським дратує мене до божевілля.

Містер Паркенстекер, здавалося, слухав її дуже зацікавлено.

— Я завжди любив, – сказав він, – читати і слухати про життя багачів і великосвітського товариства. Мабуть, я трошки сноб. Але я люблю мати точне уявлення про все, і, знаєте, мені завжди здавалося, що не лід кладуть у шампанське, а навпаки, пляшку з шампанським ставлять у лід.

Дівчина засміялась мелодійним сміхом – його зауваження, очевидно, неабияк її потішило.

— Річ у тому, – пояснила вона поблажливо, – що ми, люди заможного класу, часто розважаємось тим, що порушуємо загальновизнані норми. Нині модно класти лід у шампанське. Це дивацтво ввійшло у звичай після обіду в Уолдорфі, даного на честь якогось татарського князя. Але скоро, мабуть, вигадають і ще щось. Ну от, наприклад, на цьому тижні на званому обіді на Медісон-авеню біля кожного прибору поклали зелену замшеву рукавичку, яку всі надівали, коли їли оливки.

— Тепер я бачу, – смиренно згодився молодик, – що всі ці тонкощі, всі розваги інтимних кіл високого товариства нам, простим людям, невідомі.

— Іноді, – вела дівчина далі, легеньким кивком голови прийнявши його слова про необізнаність із життям високого товариства, – іноді мені спадає на думку, що якби я могла покохати, то тільки чоловіка, нижчого за мене своїм суспільним становищем. Трударя, а не неробу. Але, безперечно, вимоги кастовості й багатства виявляться сильніші за мої нахили. Зараз мені докучають двоє. Один – німецький можновладний герцог. Кажуть, ніби такої буйної вдачі і такий жорстокий, що довів свою жінку до божевілля. Другий претендент – англійський маркіз, такий бундючний та користолюбний, що я, мабуть, віддам перевагу жорстокості герцога. Але нащо я все це вам розказую, містере Покенстекер?

— Паркенстекер, – ледь чутно поправив юнак. – Ви не уявляєте собі, як я ціню ваше довір'я.

Дівчина подивилась на нього холодним, байдужим поглядом, що недвозначно підкреслив різницю в їхньому суспільному становищі.

— Яка у вас професія, містере Паркенстекер? – спитала вона.

— О, дуже скромна. Але я маю надію досягти дечого в житті. Скажіть, ви не жартували, коли говорили, що могли б покохати чоловіка, становищем нижчого за вас?

— Звичайно, я говорила серйозно, але ж я сказала «могла б», а тут, ви ж бачите, і великий герцог, і маркіз. Певна річ, ніяка професія не видалась би мені скромною, аби сама людина дуже мені подобалась.

— Я працюю в ресторані, – оповістив містер Паркенстекер.

Дівчина трохи здригнулась.

— Але ж ви не офіціант? – спитала вона майже з благанням у голосі. – Звісно, будь-яка праця благородна, тільки розумієте, особисте обслуговування, лакеї і…

— Ні, я не офіціант, я касир у… – Навпроти, на вулиці, що тяглася по другий бік парку, яскраво сяяла електричними лампочками вивіска «Ресторан». – Он бачите, у тому ресторані.

Дівчина глянула на маленький годинник на браслеті тонкої роботи й поспішно підвелася. Вона сунула свою книжку у гарненьку сумочку, що висіла біля пояса й була трохи замала для книжки.

— А чого ж ви зараз не на роботі? – спитала дівчина.

— Сьогодні я працюю в нічній зміні, – відповів молодик, – у мене ще є вільна година. Але ж це не остання наша зустріч? Чи можу я сподіватись побачитися з вами?

— Незнаю. Можливо. Але навряд, щоб мені захотілося1 приїхати сюди ще раз. Ну, я поспішаю. Сьогодні треба бути на званому обіді, потім ложа в театрі… ах, знову те саме. Ви, може, помітили на розі біля парку білий автомобіль?

— З червоними колесами? – спитав хлопець, замислено насупивши брови.

— Так. Я завжди їжджу в цьому авто. П'єр зараз чекає на мене біля входу. Він певен,