Читати книгу - "Повторення пройденого"

розніс по всьому відділку байку про те, як із Степановича познущалася дітвора.

Коли б не жарти товаришів по службі, Степанович пережив би свою поразку, але їхні кпини підштовхнули його до того, щоб відновити справедливість. Він вирішив, що по повній відіграється на нахабному хлопчиську. Треба повідомити на роботу батькам і в школу, щоб життя йому медом не здавалася. Для початку слід було напустити на нього страху. Не відкладаючи справи у довгу шухляду, Степанович пішов за вказаною адресою.

Двері відчинила доросла дівчинка. Побачивши людину в міліцейській формі, вона здивовано скинула бровами.

— Вам кого?

— Юрій Єрмак тут мешкає? — спитав дільничний.

Тембр його гучного голосу справляв таке враження, що якби він озвучував у фільмах крутих хлопців, то на ворогів би заячий дух напав від самого вигуку: «Цить!». Не дивина, що дівчинка злякалася.

— Так. А що сталося? — спитала вона і гукнула брата: — Юро!

Юрка вистромив голову з дверей, і вони з дільничним здивовано витріщилися один на одного. Степанович був спантеличений. У його плани входило побачити зовсім не того хлопчиська.

— А іншого Юрія немає? — вирвалося у нього, але він відразу зрозумів, що ляпнув дурницю, і поправився: — Тобто я хотів сказати, у тебе брата немає?

— Ні,— похитав головою Юрка. — А що?

Дільничний на мить затнувся. Розповісти правду йому не дозволяла професійна гордість. Якийсь шмаркатий хлопчисько і тут його обдурив! Назвався чужим ім'ям — і пропав! Щоб виграти час, Степанович зробив вигляд, що закашлявся, прочистив горло і видав найбільш зрозуміле пояснення:

— Перевіряю хлопчаків шкільного віку. Чи немає яких порушень, скарг.

За Юру відповіла старша сестра.

— Ні, Юра у нас скрізь має непогану репутацію. І вчиться добре, і поведінка зразкова. Його в школі завжди хвалять.

Почувши такий похвальний відгук, Юра неабияк здивувався. Зазвичай оцінка сестри не йшла далі за «лоботряса».

Дільничний для годиться дістав з кишені потертий блокнот, зробив у ньому якусь позначку і козирнув:

— Ну, коли що, то відразу повідомляйте.

З цими словами він пішов собі, залишивши брата і сестру губитися у догадках, навіщо він усе-таки приходив і про що саме вони повинні повідомляти.

Степанович, як хмара, крокував вулицею, почуваючи себе цілковитим ідіотом. Це треба ж було так попастися! Добре ще, що товариші по службі не знали. Тепер у його очах хлопчисько-втікач постав майже небезпечним рецидивістом. Якщо він у такому віці займається шахрайством, що ж буде, коли він виросте? Попадися він йому ще раз, Степанович з ним церемонитися не став би.

Закипаючи від обурення, дільничний звернув за ріг і попрямував до перехрестя, прикидаючи, чи встигне він перейти до того, як світлофор загориться червоним? Він кинув погляд на пішоходів, що поспішали по зебрі, і трохи не скрикнув від радості. Нарешті удача повернувся до нього лицем. Утікачі йшли переходом прямісінько до нього. Що називається: на стрільця і звір біжить!

Очі у дівчинки були заплакані. Мабуть, бешкетники часу не гаяли і накоїли щось іще. Вони про щось сперечалися, не помічаючи, що за ними стежать.

Степанович оцінив обстановку. Брати порушників посеред дороги було нерозумно: світлофор уже заблимав. Він сховався за стовп, щоб несподівано вискочити, щойно діти опиняться на цьому боці. Схованка була не казна-яка, але для цього випадку годилася. До юних шахраїв залишалося не більше трьох метрів. Дільничний уже потирав руки, уявляючи, як він їх зараз накриє мокрим рядном, коли хлопчак підвів очі. Їхні погляди схрестилися.

— Стій! — крикнув Степанович, вискакуючи з нікудишньої схованки.

Побачивши міліціонера, Антон схопив Настю за руку, і вони рвонули назад через перехід. Зелене око світлофора дало машинам добро їхати, але водії змушені були пригальмувати, щоб не збити дітей. Вони несамовито сигналили і лаялися, але досить було дітям пробігти, як автомобілі зривалися з місця.

Клянучи водіїв, Степанович заметушився по краю хідника, але вдіяти він нічого не міг. Потік машин відрізав од нього втікачів.

Тим часом біля будинку, де наші герої замкнули Толика, відбувалася інша майже детективна історія. Баба Віра, яка підгодовувала безпритульних котів, понесла своїм чотирилапим вихованцям курячі тельбухи. Кішка Муська зустріла її мало не біля під'їзду. Вона кинулася старенькій під ноги і несамовито нявкала.

— Чого ти? Зголодніла? — спитала жаліслива бабуся і схилилася, щоб її погладити.

Але кішка не відгукнулася на ласку. Вона нявкнула і, задерши хвіст угору, понеслася до свого житла. Пробігши кілька метрів, Муська зупинилася, аби переконатися, що баба Віра йде за нею. Котяча заступниця не на жарт захвилювалася: чи не трапилося чого з кошеням? Жваво, наскільки їй дозволяв її вік, вона поспішила до підвалу. Звернувши за ріг будинку, старенька почула, як хтось гупає в двері.

Бабуся нерішуче підійшла до парапету і побачила, що двері підперті зовні дрючком. Напевно кошеня замкнули всередині, от Муська і хвилюється. Утім, старенька теж злякалася. Такого ще не бувало, щоб у підвалі замикали людей. Кому це знадобилося? І хто зловмисник? Той, хто замкнув, чи той, хто всередині? Іншим разом вона покликала б кого-небудь на підмогу, але їй було шкода Муську. Кішка, сподіваючись на її допомогу, терлася