Читати книгу - "Мій тато — кілер"

У мене починалося марення.

А Марина все говорила:

— Років у десять я була впевнена, що ти спостерігаєш за мною. Іду вулицею, а ти — вслід. Я сиджу в класі, а ти в будинку навпроти спостерігаєш за мною з вікна. Ти бував скрізь, але варто було мені озирнутися — і ти зникав. Одного разу я впала — було слизько, зима, — і якийсь чоловік допоміг мені підвестися. Я не сумнівалася тоді, що його до мене прислав саме ти… А потім я перестала озиратися…

— Марино… — я хотів, щоб вона замовкла.

Але мій голос був тихий. І вона просто не почула…

Це було першим зануренням у небуття: повна темрява навколо. Ніби стоїш на безмежній рівнині… І незрозуміле відчуття після повернення — радість і жаль.

— І я тебе зненавиділа. Усім серцем. Особливо після того, як знайшла. Я взяла у вітчима гроші і відправила до тебе двох детективів. Їх не було десь тиждень, а, приїхавши, вони повідомили, що ти живий і здоровий і в тебе все гаразд. Вони привезли твої фотографії, і я побачила безтурботного й ситого виродка, який навіть не згадував про мене.

— Згадував…

— У тебе в квартирі навіть не було мого фото.

Ну, не було, то й не було.

Зате тепер у моє марення стали вплітатися фотоплівки й альбоми з нерозрізненими обличчями.

— І я вирішила тебе підставити. Я спеціально вкрала у вітчима диск. І навмисне залишила твою адресу. Я знала, що він пошле по нього своїх людей, і не сумнівалася, що вони або вб’ють тебе, якщо ти спробуєш утрутитися, або принизять. І найцікавіше, що останнє було для мене набагато бажанішим.

Хороша дівчинка. Приїхала подивитися, як її тато плазуватиме в калюжі власної сечі й цілуватиме черевики кілерів, які приїхали його вбити. Дуже хороша дівчинка.

— Не вдалося, — вишкірився я.

Але вона не почула мене — подумала, що я морщуся від болю.

За епохи Адзуті — Момояма й за епохи Едо прогресові японського стилю каліграфії (вайо) значною мірою сприяли Хонамі Коецу (1558–1637), Коное Нобутада (1565 1614) і Сьокадо Сьодзьо (1584–1659). Китайський стиль (карайо) «просували» Хосої Котаку (1658–1735), Рай Санйо і Сакума Сьодзан (1811–1864).

— Ще таблетку?

Я повів пальцями: «ні».

— Мій вітчим зовсім не банкір. Точніше, банкір, але він керує не банком, а грошима дуже серйозних бандитів. Він відмиває для них мільйони, перетворюючи гроші з брудних на чисті. Цей диск…

А що цей диск?

…Вона спала, коли ми з Дмитром уставили його в мій комп’ютер і, відкривши, побачили по смертному вироку для кожного з нас.

— Ти повинен негайно його відправити, — сказав Дмитро.

— Ні, — сказав я.

— Це — смерть. Людина, у якої твоя дочка вкрала його, зробить усе, щоб диск повернувся назад.

— Нехай, — сказав я. — Якщо я зроблю це, то зраджу Марину. Знаєш, навіщо вона приїхала?

— Звичайно, — я завжди знав, що Дмитро розумніший за нас усіх. — Побачити, наскільки сильно ти її любиш.

— Отож, — сказав я. — Наскільки сильно я люблю і що здатний зробити заради неї. І цей диск вона привезла з собою не просто так. Адже для того, щоб розібратися в мені, їй була необхідна війна…

Ми помилилися: війна була необхідна їй для того, щоб помститися мені за всі образи свого дитинства.

І ось тепер вона сидить і говорить:

— Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… — тисячу разів уряд.

А може, і ні. Може, вона взагалі вже давно замовкла.

Але в мене почався жар.

Я вже був не в змозі відрізнити реальність від марення.

— Тату, що з тобою?!

А можливо, що і не «тато», а:

— Юсінхо бамаой ю дун.

Наразі мистецтво каліграфії продовжує процвітати, і її зразки поруч зі зразками живопису і скульптури присутні на виставках Ніттен, спонсорованих державою.

Моя колишня дружина, нахилившись, торкнулася до мене рудим пасмом і сказала: