Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Кого мені привести до тебе цього разу?

У світі тіней ховається стільки жахливих духів…

І просвіток у хмарах забуття:

— Я не знала, що ти такий… Я не знала, що ти найкращий… Що все, що я думала про тебе, — правда…

Я не встиг їй відповісти…

Здрастуйте, духи по той бік місяця.

Біографія прем’єр-міністра Японії Дзюн’ітіро Коїдзумі. Народився 8 січня 1942 р. у м. Йокосука префектури Канагава. У 1967 р. закінчив економічний факультет університету Кейо. З 1970 р. секретар члена палати представників парламенту Японії Такео Фукуда. У 1972 р. вперше обраний членом палати представників парламенту (ЗО років). Переобирався 10 разів.

Я бачив дорогу, позбавлену тіней. Я міг іти по ній… міг залишитися… Міг сісти на узбіччі й дивитися, як срібні мурахи завмерли навколо вирізаного з яшми жука… Я міг…

…що завгодно…

Це вже не мало значення.

— Що з ним? — запитав військовий у білих рукавичках і з кашкетом під пахвою, який зупинився коло нас.

— Я не розумію, — сказала Марина.

— Йому погано? — перепитав військовий.

— Ви розумієте по-англійськи? — запитала Марина.

— Розумію.

— Він занедужав.

— Ясно.

І вже на наступній станції до вагона забігло кілька санітарів з носилками. Їм довелося запихати мене в машину швидкої допомоги вшістьох.

Я приходив до тями тільки тричі.

Уперше — лежачи на вже зігрітому моїм тілом операційному столі, коли хірург, розрізавши накладені Дмитром шви, обробляв мою потривожену рану.

Удруге — у малесенькій палаті, оточений білими ширмами, зачувши голоси, як я зрозумів, поліцейського і лікаря:

— Він ще не отямився…

— Ви упевнені, що рана вогнепальна?

— Так.

— А де куля?

— Не знаю.

І втретє від стукоту коліс каталки (я лежав на ній), що котилася нескінченними сходами з пагорба, на якому стояла лікарня. Я повернув голову і побачив маленьку руку, що стискала гумовий поручень каталки. Це була Марина. Та тільки куди вона везла мене?

— Коли з’явилася поліція, я злякалась. Бо зрозуміла: щойно вони довідаються, хто ти, твої дані опиняться в поліцейському комп’ютері, а тоді стрільці вітчима відразу ж знайдуть тебе… — ось чому вона вкрала мене з лікарні.

Світанок був прозоро-чистий.

Я, прийшовши до тями, радше прокинувся, аніж зринув із хмар марення.

Вода хлюпалася біля самих ніг, а нерівний бетонний дах гуркотів багатотонними вантажівками, що проїжджали по ньому. Це був міст. Величезний, на три чи на чотири яруси.

Я лежав під мостом на постелі з картонних коробок і чув, як несподівано діловита Марина розпоряджається:

— На ці гроші купите всім нам поїсти. Оце — на одяг для вас і Сату. А оце… А про це поговоримо, коли повернетеся.

Що ж, заняття з гувернантками не минули для неї марно, її англійська була такою, наче Марина народилася щонайменше за п’ять кілометрів від Бостона.

— Агов, — покликав я.

— Таточку! — вона підбігла до мене без взуття, у наглухо застебнутій курточці.

— Що з черевиками? — запитав я.

— Тут по квартирах прийнято ходити босоніж.

— Допоможи мені сісти.

Вона подала мені руку, і я сів. Спина боліла. Але не смертельно. Троє японців у лахмітті вклонилися мені. Я теж кивнув:

— Привіт.