Читати книгу - "Хатинка в морі"

тріпала суденце. Що ж, на морі трапляється всяке, і навіть найвитриваліші чоловіки можуть зеленіти від морської хвороби.

— Якого біса, — буркотіли ми, ледь-ледь стримуючи нудоту, — вітру нема, а качає…

— Мертва зиб, — казала Леся, — відгомін шторму, що пройшов.

Майже всі ми, подолані морською хворобою, валялись, де трапиться.

І тільки одна Леся стояла спокійно на носі. Качка, хвилі абсолютно на неї не впливали. Навколо все таке нове, цікаве. Ці чорні, що стрімко падали до води, порізані скелі, інші фарби неба, гомін незнайомих птахів…

На старому фото двадцятирічної давнини видно кілька дерев’яних будов на березі суворої кам’янистої бухти. Біологічна станція. З Києва ми виїхали в прекрасний червневий день: квітли акації, каштани кидали густу тінь на теплий асфальт, а тут, за Полярним колом, ще не скрізь станув сніг, дули холодні вітри, несучи тумани і мрячку. Тягнувся незвичний полярний день. Треба було обживатися в нових умовах. Поглянув керівник експедиції на кількох дівчат, що приїхали з ним, зітхнув і подумав: «Кабінетні панночки… Що вони зуміють тут?» Приклав руку до холодної грубки і замислено підійшов до вікна. За вікном, рвучи рами, лютував вітер, а стежкою між камінням ішла Леся і несла перед собою велику в’язку дров. Він здивовано усміхнувся своїм думкам: «Ось вам і кабінетна панночка!.. Молодця — швидко зорієнтувалась…»

Але вона дійсно була і кабінетним працівником — хорошим, вдумливим, винахідливим. Три роки аспірантури показали, що в науку входить цінний, багатообіцяючий вчений. Її наука вимагала безпосереднього контакту з природою, і вона відчувала себе на природі так само, як і на вулицях міста. Вона була прекрасним гребцем — сильним, витривалим, особливо незамінним на драгіровках, коли доводилось тягти за човном матерчатий конус — драгу — куди ловиться все, що трапиться на дні в міру просування човна. Нас цікавила берегова фауна, а також фауна прибережних островів і моря.

В будь-яку погоду — вітряну, дощову, холодну — йшла Леся на збір матеріалу. Туди, де під час відливу море на декілька годин показувало те, що звичайно приховане під водою. Можна було ходити серед порослого водоростями каміння, серед скель, які в час припливу ховаються глибоко під водою, можна було заглядати в чорні гроти, невидимі, коли пропливають над ними човном. Можна було роздивитись живу, прилиплу до каменя актинію, побачити, як на мілководді плаває гребневик. Якось Леся відвалила великий слизький камінь і здивувалась: перед нею лежала незвичайної краси морська зірка. Вона далеко витягла свої ніжно-фіалкові промені і переливалась на сонці ледь рожевим блиском.

Леся цікавилась усім і намагалась дізнатись про все якнайбільше. Чим живляться морські їжаки і як пересуваються по дну моря, чим годує поморник своїх пташенят і як батьки гаги будують гнізда для гагенят… А ось серед валунів тоскного місячного пейзажу пробіг олень. Це варто запам’ятати — грацію його поривного бігу, легке торкання землі і гордо відкинуту голову. Запам’ятати тихе озеро, вогнище на березі і сплеск форелі, яку запросто можна було впіймати з каміння на мотузочку з гачком.

Часто після цілого робочого дня, обробки зібраного матеріалу Леся знову бралася за весла і пливла до далеких островів, де в тиху годину, як у велетенському акваріумі, крізь товщу прозорої води проглядалось дно з таємничим, прихованим від наших очей життям.

Леся уміла робити все.

— Знаєш, — казали їй потім супутники по подорожі, — а ми чомусь думали, що ти білоручка…

А «білоручка», лукаво усміхаючись, потрошила величезну, як поліно, тріску. Вона вміла приготувати з неїстівних чайок смачну смаженину, і навіть найдужчі вередуни в їжі не скаржились, що вона тхне рибою. Вона мила підлогу, топила пічки, надраювала піском алюмінієві казанки.

Леся була красивою дівчиною. Ніжний рум’янець, темні очі чистого-блиску, розумні й виразні. Кожен був радий її увазі і щасливий дружбі з нею. Вона однаково красиво вміла носити і похідний одяг, і нарядні вихідні плаття. Лижні брюки і модну спідницю, важкий рюкзак за спиною і елегантну дамську сумку. Їй однаково личили і важкі кеди, і легкі черевики на високих підборах.

Вона була спритна і безстрашна. Спуститися заради інтересу в зловісну темряву ревучого від прибою грота, пробратися по слизьких валунах через бурхливу річку, піднятися на високу скелю і гукнути нам, що вона бачить у морі привид Летючого Голландця…

Хтось з друзів подарував їй книгу про французького імпресіоніста Едуарда Мане з коротким написом на титулці: «Що було б з нами, якщо не було б мистецтва!» Так, Леся не уявляла собі життя, не прикрашеного мистецтвом. Вона була в захопленні від майстерності старовинних художників, від глибини життя на картинах російських митців. Важко сказати, що найдужче формує особу людини. Життя? Література? Мистецтво? Напевне, все потроху, але найбільше, мабуть, саме життя. А проте Лесю не можна уявити без того впливу, який зробила на неї література. І не тому, що ми знаємо її зараз як письменницю. Просто без української, російської, світової класики, без думок, навіяних цими книгами, без емоцій, викликаних ними, вона була б не тою Лесею, яку ми звикли знати. Вона ніколи не готувала себе до літературної діяльності. Тому що більше від усього на світі любила біологію. Чому біологію? Напевне, тому що вона вабила її незрівнянною складністю. Леся збиралась присвятити себе вивченню населення голубого континенту. І тема її дисертаційної праці торкалась одного з питань іхтіології — науки про життя риб. Без сумніву, вона досягла б немалих успіхів у своїй галузі, якби… Якби не так жахливо трагічно склалось її життя.

Це трапилось у той рік, коли Леся працювала над завершенням своєї дисертації: обробляла зібраний матеріал, аналізувала одержані дані, щоб відповісти на одне з безконечних «чому», що ставила природа.

Звичайний грип виявився зловісною прелюдією до подальшої Лесиної долі. Спочатку відмовили ноги. Ті ноги, які могли невтомно проходити багато кілометрів, дряпатися по скелях, ставали легко на пуанти в красивих