Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

урізноманітнене кольоровим чорнилом, віддалік од монотонної нудьги Домів.

— Добре, — погодилась вона.

Розповідь була присвячена Неавандіс, великій королеві-поетесі.

— Одна нога в неї була коротша за іншу. Лише трохи, але все одно вона ніколи не ходила. Слуги носили її в спеціальному кріслі — тепер воно тут, зберігається у підвалах скарбниці. Називається «Хризопразове Сідло». Стара Телдейр запровадила звичай — виносити його напоказ у день смерті Неавандіс; малою дівчинкою я кілька разів це бачила. Воно вкрите яскраво-зеленими самоцвітами, кольору нестиглих яблук. Дуже красиве. — Зупинилася, відсунула бредіс од ліжка і сіла так, аби дивитися мені прямо в лице.

— Кажуть, у неї був коханець, — продовжила вона задумливо, обійнявши коліна руками. — Конюх з Файяліту. Його повісили за каліцтво одного з бойових коней короля. Тепер, звісно ж, усі говорять, що його повісили через ревнощі — королем тоді був Атрін Блідий, який славився своєю жорстокістю. Але кажуть ще й таке — буцімто Неавандіс отруїла одну з танцівниць короля, на ім'я «Стопи, як Пальмове Листя». Та хіба хтось знає, як було насправді? Бо, як казала моя няня, «під плащем Телкана вміщається стільки речей, що не стало б часу їх перелічити від сьогодні до Танбрівудської Ночі». — Вона заклала за вухо темний кучерик і пригладила його. Смугаста тінь мандрувала її обличчям. — Танбрівудської Ночі повісили коханця Неавандіс. За звичаєм він мав право на останнє бажання. Отож і попросив, аби його стратили саме Танбрівудської Ночі. Це був серйозний удар по королю, який був забобонним, — прецінь вважалося, що ті, хто вмирає Танбрівудської Ночі, можуть легко переходити з Країни Мертвих до нас, і що багато хто з них стають Ангелами Переслідування.

— І він переслідував короля? — мій голос зробився дуже тихим.

— Цього ніхто не знає. Більше схоже на те, що він переслідував королеву. Бо хоча після його смерті вона й написала ще кілька п'єс, включаючи Юну Діву з Квітами, і дев'ятий том поезій, але почала жувати листя мілім — спадкова вада — і, як тобі відомо, померла у віці п'ятдесяти років.

— Ти ж не віриш у те, що щойно сказала, — в Ангелів Переслідування.

Її очі, пильні та ясні, витримали мій погляд.

— Ні, Джевіку, не вірю.

— Тоді як ти можеш це пояснити? І не кажи про божевілля. Не кажи.

Їй вирвалось коротке зітхання, таке легке, як спогад про дихання.

Я відвернувся од неї і втупився у своє гіпсове небо. Але вона продовжувала сидіти, так довго, що я врешті знову повернув голову до неї. Вона прикипіла поглядом до ніжки мого ліжка.

— Це було б занадто просто, — прошелестіла вона. — Ангели. Тому що боги говорять не так, як говоримо ми.

* * *

І яким же чином говорять боги?

У закономірностях; у письмі.

Але іноді здавалося, що вона їх не чує. Її поведінка ставала різкою і нервовою; вона грюкала дверима за собою. Упершись в своїх безплідних зусиллях довести Висновок Ури, так сильно натискала мені пером над оком, аж протинала шкіру. Вона думала, що повинна була статися якась зміна: посилення тепла в кровотоку, розширення чола, бодай мізерне.

— Ти слухаєш, коли я читаю? Слухаєш, Джевіку?

Якось в один із тих розрізів упала сльозина, що викотилася їй з ока. Запекло, немов увійшло жало.

* * *

Сірі Доми не є жорстокими. Вони добрі. Кожен день починається з прогулянки для тих, хто не надто божевільний, щоб вставати і ходити. Йдеш широким коридором, де завжди горять світильники, і кожен з них забраний у дротяну сітку, а відтак виходиш через великі подвійні двері в сад. Сад дикий, власне просто порослий травою схил, оточений муром. Моря звідси не видно, але здається, що воно відбивається в небі. Повітря сильно насичене йодом. Одного разу в нижній частині схилу жінка з пов'язками на руках знайшла чайку зі зламаним крилом.

Якось вранці Тіалон прийшла в сад одвідати мене. Я сидів під муром з книжкою, і її довга тінь впала на сторінку.

— Джевіку, — покликала вона. — Як ти почуваєшся?

Я, прижмурившись, дивився на неї.

— Як бачиш.

Вона сіла поряд і поклала свою скриньку в траву, що іскрилася на сонці.

— Ти рано, — сказав я.

— На вулиці так гарно, що я просто не змогла всидіти. — Вона була в безтурботному, блаженному настрої; відкинулася назад, щоб споглядати небо. — Довкола починає пахнути осінню, хоча ще тепло. Пахне камінням, як у старій пісні. Знаєш цю пісню?

Осінь надходить, шепоче і пахне камінням. Так сумно мені. Скоро настане пора, як варитимем чай із сушених корінців. Лошо, ой Лошо! Що ти зробив із квіткою тою, яка була серцем моїм…

Вона зайшлася від сміху:

— З цього моменту пісня стає такою сентиментальною, просто жах! Мені подобаються лише перші рядки, де осінь, шепіт, пахне камінням… Що ти читаєш?

Я підняв книжку, щоб показати: це була моя копія Олондрійської Лірики.