Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

а ніздрі взяв попередні. Для гармонії довелося підвищити лоб… Так обличчя мало більш природний вигляд.

Семен робив у своїй пам’яті підстановки і перестановки, як криміналісти роблять це на фотороботі. Старанно вибрав губи — тверді, рівно окреслені й трохи примхливі… Чому примхливі? Чому вони з’явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках істини, в розкритті таємниці? Губи були не просто знайомі Семенові, а дуже, дуже знайомі. Він бачив їх тисячі разів. Такі губи були у батька, тільки вигинались вони м’якше і спокійніше. Такі губи він бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливості. Майже не було…

Час зізнатися собі — він знову згадує Євгена, губи брата…

Семен збагнув, що пам’ять тішиться, жартує над ним. Він ліпить портрет, ніби підкоряючись логіці записок, а насправді згадує людину, перед якою схиляв голову і якій заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам’яті, був зручний — безвідмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам’яттю по-своєму.

“Ну що вдієш, — сказав собі Семен, — Євген і справді схожий на цього вченого…”

З глибини пам’яті повільно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитві за успіхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.

Отже, між цим обличчям і записами нема повної гармонії, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записів. Справді, між ним і Євгеном була подібність, та, певно, була й різниця.

В чому вона полягає?

Брат такий самий одержимий. Проте його одержимість розподілялась дещо інакше. Більша частина її витрачалася на висунення гіпотези, менша — на перевірку її. Євген поспішав, завжди поспішав. І скоріше за інших досягав успіху. Закономірно.

Закономірно? А Валя? М’які губи з глибоким жолобком, який опускався до них від носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налиті яблука колін. Усі молодші брати закохуються в дівчат, яких люблять обожнювані старші брати. Може, через те, що вони захоплюються і вибором старших.

Чому він завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всі його думки, вносить емоційну неврівноваженість у його логічні настрої, не дає бути холодно об’єктивним, неупередженим, утруднює пошуки істини?

А істина полягає в тому… В чому ж? Він знову втратив нитку роздумів… Треба повернутися назад, до того місця, коли він подумав про Валю. Про що він думав тоді?

Про різницю між Євгеном і автором записів. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимість мала інший напрямок. Звідти й треба починати пошуки істини.

Шукати істину зараз? Визначати подібність і різницю між жителями різних планет, різних цивілізацій? Теж знайшов відповідний час.

Та чи є відповідний час для пошуків істини?”

Запис п’ятий

“Білі звірі розмножуються з швидкістю, яка просто лякає. Вже ніхто з нас не наважується виходити за огорожу укріплення.

Білі звірі знищили запаси продуктів, навіть ті, що були сховані в глибоких підземеллях. Як вони туди дістаються, лишається загадкою. Її ніхто не наважується розгадувати, бо ті, хто спускається в підземелля, рідко повертаються назад.

Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають ліси. Про рейди проти білих звірів нічого й думати. В останньому рейді брало участь вісімсот ополченців, а лишилося в живих п’ятеро. Вони розповідали, як котилися на них живі вали з червонуватими очима, що горіли жагою і люттю. Вони вбивали десятки звірів — на їхньому місці з’являлися сотні, вбивали сотні — з’являлися тисячі. Незліченні білі зграї пожирали ліси, посіви, вбитих родичів, живих і мертвих мисливців.

Наше укріплення — одне з останніх у провінції. Серед солдатів почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткіших заходів, щоб утримати їх від дезертирства.

Я тримався з останніх сил, змушував себе не спати. Тільки-но дрімота хоч на кілька хвилин склеплювала мої набряклі важкі повіки, мені вчувався писк. Він летів у мене, мов спис — гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вістрям у мозок. Від жаху перед ним я ладен був тікати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але після того, як поставлю заключний дослід. Необхідність його була останнім якорем життя.

Ми згодували потиличну частину свіжої туші одному із звіренят. Потрібна була ще доба, щоб остаточно пересвідчитись у своїх припущеннях.

Однак наші піддослідні теж не дрімали. Здавалося, вони експериментують з нами. Приміром, один із звірів прикинувся дохлим, спіймав за полу шинелі солдата, котрий доглядав його, і прокусив йому поти лицю… З “їсти свою жертву він не встиг. Другий солдат застрелив його.

Я наказав не прибирати вбитого звіра із загородки і впустив до нього маленьке дитинча, годоване тільки рослинною їжею.

На наш подив і жах, звіреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потім стало пожадливо виривати шматки м’яса з інших частин туші. Невдовзі я впевнився, що мої гіпотези цілком підтверджуються.

Про результати я поквапився доповісти жерцю Сандуу. Він глянув на мене спідлоба великими ясними очима, на його переніссі зібралися дрібні зморщечки, начебто він збирався чхнути.

— Отже, ти нарешті переконався?

— Так. У потиличній частині тварин є речовина, що діє на білих звірів як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий ріст.

Жрець важко підвівся, і тільки тепер я відзначив про себе, як він схуд. Навіть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкі плечі злегка горбились. Дрібні зморшки збіглися на переніссі і так швидко розійшлися. Обличчя стало майже незворушним. Він добре володів собою, як і всі жреці. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над іншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, ніби спеціально виведена порода людей-володарів: високі, плечисті, з незворушними лицями, впевнені в собі. Великі ясні очі жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:

— Іти нарешті можеш порадити, як з ними боротися?

Ні його лице, ні його очі не обдурили мене. Я добре зрозумів прихований зміст його “нарешті”. Але не злякався. Мені нічого було втрачати, крім життя, а ним я вже не дорожив. І я відповів відверто:

— Поки що ні.

Він уколов мене швидким поглядом.

— Знання, які ми добули, не потрібні?

— Непотрібних знань не буває. Раніше чи пізніше вони дадуть свої плоди.

— “Пізніше” нас уже не цікавить. Чи ти вирішив залишити відомості про білих звірів їхнім нащадкам?..

“Хіба нема правди в його словах? — думав я. — Але треба ще визначити, яка частка правди. Він вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємниці, а про те, як врятувати людей. Але обидві ці проблеми