Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я чув голоси дітей за вікном і відчував запах квітучої алугувини. У неї великі білі квіти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зірвати їх, треба залізти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись і кого я втратив, і в мій мозок вп’ялася безжалісна отруйна думка: “А чи міг би ти так роздумувати, якби живі були Ксанда і Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тоді ти визнав би, що в словах жерця є логіка і що цього разу він, жрець, говорить з позиції логіки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрібних знань не буває…”
* * *
“… — Я завжди дивувався, які ми стали різні, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хіба Григорій Олександрович у даному разі може бути для мене прикладом? Він літня людина. Все, що він устиг зробити, лишилося позаду. Над усе він боїться втратити те, що придбав.
— Таж він не просто обертається назад! Він перевіряє себе, щоб виключити можливість помилки, — заперечив я.
— Істину треба вміти відчувати, — сказав Євген. — Інтуїція вченого — дивовижний інструмент. Це той самий “дубець”, котрий безпомилково вказує на воду там, де іншим доводиться рити землю сотнями свердловин.
— Однак рано виносити досліди за межі лабораторії! Треба почекати, треба перевірити наслідки попередніх дослідів, — промимрив я, відчуваючи, наскільки прісні й нецікаві мої слова. Я розумів, що Валі та іншим уже набридло мене слухати.
Євген хитнув головою, і густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Він промовив:
— Як казав Леонардо, “не обертається той, хто спрямований до зірки”!
Валя відверто милувалася ним. А він скоса поглядав на представника президії академії.
І тоді я сказав… Що ж я сказав?..”
Тім простягнув руку до сувоя. Він не розумів, чому Семен зволікає…
Запис шостий“Зграя білих звірів з’явилася в околиці столиці.
Їхній натиск не стримує ні сила зброї, ні глибокі рови, ні отруєні шматки м’яса, які ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотніх перехожих і на великі загони озброєних солдат. Люди гинуть не тільки від їхніх ікл, а й від голоду та хвороб. Епідемії, про які вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали підприємства. Люди поступово повертаються до первісного способу життя, стають іграшками стихій…
Після повернення нашої експедиції збори жерців позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дістати зілля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам’яті…
І ще одне бажання пригнічує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлого життя. Я силкуюся дістатися до озера Лані, де мисливці вперше помітили білих звірів, що впали з неба.” Можливо, мені пощастить розгадати їхню таємницю.
Дорогою я дійшов висновку: там, де росте чагарник лиху, білі звірі не водяться, і тільки-но вони поїдають на якійсь ділянці рослинність, вона густо заростає цим чагарником…”
— Дивна людина! — вигукнув Тім, коли вони закінчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…
— Шкода, що він усе-таки не дійшов до озера Лані, — сказав Семен.
Задушлива, чадна темінь оточувала печеру. Біля входу коливалося сизе марево, облямоване сріблистими блискітками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар’єр.
— Треба дійти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записів.
— Завершити його шлях? — напівпитально мовив Тім, спершись ліктем на кам’яний залом.
— Чому його, а не наш? — у тон йому відповів “Семен, досить уже вивчивши зброєносця,
— Ну, це він хотів з’ясувати…
— А ти не хочеш?
— Та я ж згоден іти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тім.
— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати його народ, його цивілізацію? Адже рятувати вже нікого…
— Нікого… — розгублено повторив Тім, вкотре дивуючись, як це Семенові вдається читати його думки. Тім намагався наслідувати його у всьому — в сміливості, в сумлінності, в умінні володіти собою — і часто-густо досягав цього. Але як навчитися відгадувати думки?
Він спідлоба глянув на Семена і сказав, мовби думаючи вголос:
— Це буде йому найкращим пам’ятником.
Він думав, що ця репліка піділлє масла у вогонь, і не помилився. Темні Семенові очі спалахнули, обличчя пожвавішало.
— Пам’ятником? — перепитав він. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам’ятник?
— А чого ж? — продовжив гру Тім. Він знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навіть коли пояснення були непотрібні.
Семен допитливо подивився на Тіма, зрозумівши, що той прикидається. Тімові очі були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже він любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначності і промовив, несвідомо наслідуючи брата:
— Пам’ятаєш, він пише: “Непотрібних знань не буває…”
Поснули вони швидко. Семен неспокійно крутився уві сні, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили білі звірі. Найбільший з них, ватажок, розкрив пащу, всіяну гострими іклами, і закричав:
— Знаєш, хто я? Я — Бідолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бійся. Ми не чіпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас біля озера…
— Ні! — вигукнув Семен і прокинувся.
На нього стривожено дивився Тім.
— Що сталося? — спитав Семен буркотливо. — Чого ти витріщився на мене? Спати не даєш…
— Ти кричав у сні, — сказав Тім, перевертаючись на другий бік.
Семен прислухався до того, що робиться надворі. Йому почувся тріск гілок. Він схопив зброю, тихенько підвівся і попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:
— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.
— А куди ти зараз ідеш? — спитав Тім, не обертаючись.
— Подивлюсь, яка погода, — відповів Семен.
Гра тривала далі.
Увімкнувши ранцеві гравітри, вони летіли низько над дорогою. Через кожні десять кілометрів виходили на зв’язок. Праворуч від них громадилися скелі, зводячись зазубреними піками в порожнє блідо-бузкове небо. Ліворуч дорога по краю круто уривалась, іноді траплялися напівзгнилі дерев’яні стовпчики, що лишилися від колишньої огорожі. І скрізь — в ущелинах скель, обабіч дороги — стриміли, наче дротяні “їжаки”, кущі лиху.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83», після закриття браузера.