Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— А ви — не демобілізований?

— Та ні, війна застала мене тут, у мене астма, окрім того, одна нога коротша за другу...

Водія це, вочевидь, зачепило за живе. Отак завжди: оті демобілізовані постійно нагадували про війну або повчали. Ці герої вже починають набридати! Справжні герої загинули. Вони були таки справжніми героями! А ті, які патякають про пережите в окопах, швидше за все, брешуть, їм довіряти не можна, бо більшість із них перечекали ­війну в офісах...

— Але ж ми, можливо, теж виконували свій обов’язок? — все ще не міг заспокоїтись водій.

Та й що вони, власне, знають, ті демобілізовані, як ми жили тут, не маючи навіть найнеобхіднішого? Альберт часто чув такі закиди, він знав їх напам’ять: про ціни на вугілля та хліб (ці нарікання звучали найчастіше). Він зрозумів після демобілізації: щоб спокійно жити, треба сховати подалі в шухляду свої «ордени переможців».

Нарешті таксі доставило його на ріг вулиці Сімарта. Водій попросив за це дванадцять франків, окрім того, почекав ще й чайових.

У цьому кварталі жили переважно росіяни, але лікар був французом — доктор Мартіно.

Альберт познайомився з ним у червні, під час перших Едуардових кризових нападів. Ніхто не знав, як Едуардові вдавалося роздобувати морфін під час перебування в лікарнях, але в нього вже була страшна залежність. Альберт намагався його врозумити: «Ти ступив на слизьку доріжку, брате, так не може продовжуватися, треба лікуватися». Едуард нічого не хотів слухати — він був таким же впертюхом, як тоді, коли відмовився від протезів. Альберт не розумів. «Я знаю безногого інваліда, — казав він, — той продає лотерейні квитки на вулиці Фобур-Сен-Мартен. Він лежав у госпіталі Февріє в Шалоні і розказував мені про пересадку шкіри, яку зараз роблять. Якщо хлопці і не стають красенями, то принаймні мають стерпну людську подобу». Але Едуард не хотів навіть слухати, щораз одне: ні, ні і ні! Він продовжував розкладати пасьянс на кухонному столі і вдихати дим сигарет через ніздрю. Від нього і далі йшов жахливий запах (та це й зрозуміло, з тією розчахнутою горлянкою...). Пив він через зонд. Альберт дістав йому чийсь жувальний апарат (той тип, який ним користувався, помер, не витримавши пересадки, — дуже необхідна річ). Це трохи спрощувало життя, але, окрім цього, решта все було складно.

Едуарда виписали із шпиталю Рулен на початку червня. А вже кілька днів по тому у нього з’явилися тривожні ознаки: тремтіння, постійна пітливість, нудота (він вибльовував навіть ту незначну кількість їжі, яку споживав...). Альберт відчував себе безсилим. Перші напади, спричинені браком морфіну, були такими сильними, що його знову треба було прив’язувати до ліжка, як минулого листопада, коли війна щойно закінчилася. А ще треба було якнайщільніше закривати двері (щоб хазяї житла не прийшли його прикінчити і позбавити таким чином себе тих мук).

На Едуарда було нестерпно дивитися: скелет, у якого вселився демон.

Доктор Мартіно — неприязний і холодний у спілкуванні чоловік, який жив неподалік, погодився зробити йому укол. Сам він згадував, що у траншеях за 1916 рік зробив сто тринадцять ампутацій. Едуард трохи заспокоївся. Це через лікаря Альберт вийшов на такого собі Базіля, який став його постачальником (він обкрадав аптеки, лікарні, спеціалізувався на медикаментах і міг би знайти все, що потрібно). Якийсь час Альберту щастило: Базіль запропонував йому партію ампул, яких треба було позбутися (щось на зразок акції розпродажу).

Альберт ретельно записував на аркуші кількість ін’єкцій та доз по днях, годинах, щоб допомогти Едуарду звикнути до графіку. А ще при нагоді займався моралізаторством, (правда, це не давало ніякого бажаного ефекту). Слава Богу, зараз Едуардові було трохи легше. Він менше плакав, але і не малював, хоч Альберт і тицяв йому зошити та олівці. Зазвичай він марнував час, лежачи на тахті та вивчаючи закутки. А потім у кінці вересня запас вичерпався, а залежність від наркотиків залишилась. У червні йому треба було 60 мг, а вже через три місяці — 90 мг. І Альберт не бачив цьому кінця-краю. Едуард жив відлюдником, ні з ким не спілкувався. Тоді як Альберт продовжував свої пошуки грошей на морфін, на оренду житла, їжу, вугілля (про одяг навіть і не йшлося — це вже було надто дорого). Гроші танули із страшенною швидкістю. Альберт заставив у ломбарді все, що мав. Він навіть наважився переспати з мадам Монестьє, господинею годинникового магазину, якій клеїв конверти, а за це вона збільшила йому зарплатню (Альберт казав, що заради друга він добровільно пішов на жертву. Але насправді не таким уже він був і нещасним, бо така досить вдала випала можливість — по шести місяцях існування без жінки...). У мадам Монестьє були величезні груди, він не уявляв, що з ними робити. Але вона була люб’язною і не проминала нагоди наставити роги своєму чоловікові — брудному покидьку, який казав, що той, у кого нема нагороди — воєнного хреста, — той війни і не нюхав.

Майже всі гроші з бюджету йшли на морфін. Курс був нестабільний, бо все було нестабільне. Ціни на наркотики також — вони росли разом з вартістю життя. Альберт нарікав, що уряд, аби сповільнити інфляцію, встановив ціну на «соціальний костюм»: сто десять франків. Але «забув» обмежити ціну за «соціальну ампулу» — п’ять франків. А ще треба було закріпити ціни на «соціальний хліб», «соціальне вугілля», «соціальне взуття», «соціальну оренду» або навіть на «соціальну роботу» (Альберт подумав, що з такими ідеями і стають комуністами).

Банк не взяв його на роботу. Минув той час, коли депутати, тримаючи руку на серці, запевняли, що вдячна країна має «почесне зобов’язання перед своїми героями — ветеранами». Натомість Альберт отримав листа — роз’яснення, що банк не може повернути його на попереднє місце, бо для цього потрібно було би звільнити людей, які протягом «п’ятдесяти двох місяців цієї виснажливої війни працювали на благо нашої вітчизни...», і т. п.

Отож Альберт увесь свій час витрачав на пошуки заробітку.

Ситуація стала винятково складною, бо Базіля зловили на гарячому: з повними кишенями наркотиків та по самі лікті в