Читати книгу - "Samotni.com"

хлопець посідали на дуплавий стовбур, трохи збентежені раптовою близькістю. — Ну, я сховалась у ванній, — знов озвалася Йоанна, дивлячись на те, як котяться хвилі. — Це було того дня, коли ховали маму. Навіть Зося не знає, чому там…

— А навіщо? — Віктор охоче обійняв би її за тендітні плечі рукою, але сидів непорушно, боячись, що наполохає цю несподівану хвилю щастя.

— Бо ванну викладено кахлями. У спекотній Сирії я часто бавилася на кам’яній підлозі. Мама ніколи на це не нарікала… — Вона глянула на Віктора зі страхом: а що, як йому це не цікаво…

Він слухав уважно, дивлячись у сіру імлу.

— Коли я збирала білою сукенкою пилюку з кахляної мозаїки, матуся сиділа поруч, іноді затримуючи на мені погляд. Така вона була спокійна і… прояснена. Цей спогад найдужче гріє мені душу, — підсумувала Йоанна, і її голос ледь помітно тремтів.

Уява намалювала їй себе, молодшу на кілька років; ось дівчинка припала губенятами до кахельної підлоги, заплющує очі й навіть відчуває полегшення, яке дає в спеку камінний холод. Але її вона не побачила. Тієї давньої матусі. Вона бачила тільки іншу. Чужу і… і нерухому.

— Ти й досі ще там? Та картина повертається до тебе, наче бумеранг? — раптом почула вона голос Віктора.

— Ні, — заперечила дівчина, сумно посміхнувшись. — Принаймні тепер я можу говорити про це. Але образа на батьків залишилася. Дурнувата образа. За те, що наввипередки «виїхали» з мого життя, що підкинули мене Зосі. І найгірше те, що вони зникають і далі. Згладжуються, тануть. Що буде, коли вони візьмуть і зовсім зникнуть?

— Про померлих говорять або добре, або нічого, — прошепотів Віктор. Його обличчя застигло, а очі звузилися до двох горизонтальних щілин. — Я не приймаю виправдань. Бо їх нема.

Хлопчина відчув, що вона здригнулася. Він зав’язав Йоаннин розмаяний шалик кострубатим вузлом. Він би залюбки ще й заплів би строкаті торочки на шалику, але не вистачало сміливості.

— Тобі легко казати, — у голосі Йоанни він відчув щиру ноту ревнощів. — Ти можеш сердитися на своїх батьків, звинувачувати їх, ображатися, сваритися… Вони досі є.

— Це хто досі є? — пирхнув Віктор. — Батько, якого я ніколи не бачив? Якийсь солдат у відпустці чи будівельник супермаркету, що на якийсь час заїхав у місто? — похитав він головою з удаваною втіхою. — Або ж мати… Її можна запопасти по телефону двічі на рік. Брехунка. Втікачка. Як можна сердитися на людей-привидів? Уявляти романтичні сцени прощення? У мене є батьки, яких насправді нема. Як ти гадаєш, так краще? — він уп’явся в неї темними очима. Лагідними і повними прихованого болю.

Вона мовчала. Тільки її рука міцніше пригорнулася до нерухомої руки Віктора, а пальці після короткої і нетерплячої мандрівки знайшли притулок у його руці.

Вітер вирушив у свій нічний патруль, уперто гасаючи прибережними чагарниками. Він шелестів гілками глоду і шарпав вербу. Але на його подмухи і шарпання дивилися тільки жалібні графітові очі розколисаної річки — окремої, звиклої гордо опиратися пустощам вітру. Напроти великої самотності стихії доля поставила цих двох, і вони дедалі сміливіше ділилися першим поцілунком. Шепітні та боязкі, наче закомплексовані школярі.

— А як ти теж зникнеш від мене? — Йоанна раптом злякалася, намагаючись зазирнути у примружені очі Віктора.

— Не зникну, — відповів хлопчина спокійно, пригортаючи її з дивною сміливістю. — Я звик до білок, — посміхнувся він, зауважуючи її бунтівний вираз.

Вона жартома показала йому язика.

— А до страшенно лихих білок тим паче, — докинув він, знову обіймаючи її рукою.

Wonderful world

— Кайко! Почекай, бо не розкажу! — Йоанна кількома кроками наздогнала подругу, що ледве сунула до шкільних воріт. — Як на тебе поглянути, то ти ніби йдеш на каторгу, а сьогодні класний день, — торохкотіла вона з натхненням, цьомкаючи Каю в щоку.

— О, дивіться, наші лесбіянки! — Дівчата почули за спиною хрипкий, як немащене колесо, голос Каськи. — Не бійтеся, дівчата, цілуйтесь! Свобода-таки, — зареготала вона, вибігаючи поперед кількох підлітків з гурту.

— Будь ласка, не реагуй, — прошепотіла Кая, благально припадаючи очима до грізного обличчя Йоанни.

Вульгарні коментарі віддалялися разом із цигарковим димом, Каською та її почтом.

— Добре, що ти поряд, — зітхнула Кая, зупиняючись на посипаній гравієм стежці. — Бо я хотіла втекти! — прошепотіла вона сумно.

— Що сталося?

Йоанна знизила голос. І хоча хвилю тому вона хотіла тільки одного — прочитати Каї п’ять нових есемесок від Віктора, тепер дівчина забула про своє щастя, ретельно сховане в сріблястій мобілці.

— Боюся…

— Але ж сьогодні все легко! Англійська — це шара. Матема пройде як поганий сон. Тоді фізра. Ми гратимемо у м’яча на втіху іншим. Мимра хвора, тому поплескаємо собі язиком…

— Та я не про уроки, — почала Кая, поправляючи важку сумку. — Пам’ятаєш той художній конкурс? Він був оголошений три місяці тому…

— Звичайно! Ти ще роздумувала, чи зробити якийсь плакат… «Насильство у твоєму середовищі» чи щось таке…

— Я взяла в ньому участь, — насилу вичавила з себе Кая. — І виграла.

— Кла-а-ас! Бра-а-аво! Увага, увага! Кая Камишко найкраща! — Йоанна склала долоні в трубку й оголошувала успіх подруги зграї наляканих граків. Відтак дівчина якийсь час крутилася, шалено стрибаючи, навколо переможниці, поки на обличчі Каї, нарешті, не заясніла посмішка.