Читати книгу - "Сонячна магія"

Стало видно, що він справді маленький і товстенький. — А які такі відомості ви хочете донести?

— О, я приніс вам страшну, страшну звістку! — у своїй звичній манері вигукнув Мармадук і тільки тепер помітив, що передав куті меду — мер присів з переляку, рожеві щічки його затрусилися. — Хоча, може, й не дуже страшну, — спробував сам себе виправити. — Так, лише трішки страшнувату. Одним словом, ми дізналися, що друїди найняли агентів, які повинні проникнути в місто й вчинити тут зухвалий злочин. Зухвалий, зухвалий злочин!

При слові «друїди» мер підскочив мало не до стелі.

— Знову друїди! — простогнав він. — Знову вони воду каламутять! Що за напасті такі без кінця!

Голосячи та заламуючи руки, він позадкував і впав у крісло за столом.

— Ну, кажіть уже, кажіть, що за агенти, що за злочин?

Цілу дорогу від пристані чаклун репетирував свої слова й тепер заговорив, як по писаному:

— Нам вдалося довідатися, що це дві істоти, які криються в подобі маленьких дітей, хлопчика й дівчинки. Але, — багатозначно вигукнув він, згадуючи слова Амора Купадора, — вони тільки мають такий вигляд, хоча насправді не є дітьми. Ви мене розумієте? Їхня сутність не відповідає їхній формі, ось що я хочу сказати — зовсім не відповідає! Насправді це чудовиська, монстри, вирощені друїдами в Амфітеатрі вулкану. Ми зовсім випадково дізналися, що цих двох послано сюди, щоб убити мера Улову й захопити владу в місті — у всьому місті!

Коли він скінчив свою мову, мер здавлено схлипнув і зіщулився в кріслі, обома руками стискаючи свою м’ясисту шию, ніби хотів її захистити від пазурів кровожерливих чудовиськ.

— Убити мене? — прошепотів він і закотив очі. Мармадук похмуро кивнув. — І вони вже в Улові? Чому ж ви не сказали раніше, ми б зачинили ворота…

— Я поспішав, поспішав, я прибув сюди, щойно зміг! Можливо, вони вже в місті, можливо, ні. Цього я, на жаль, не знаю.

— Але що ж нам тепер робити?

Мармадук сів у друге крісло перед столом.

— Накажіть зібрати всіх своїх стражів… — він кивнув на завмерлого зі списом напереваги окуня, — нехай прочешуть місто, спіймають монстрів і кинуть у темницю.

— Якщо вони в подобі звичайних дітей, то як же ми знайдемо їх? — подав голос старший окунь. Мармадук повернувся до нього.

— Це дівчинка і хлопчик. Дівчинка схожа на аксу. Ти знаєш, який вигляд зазвичай мають акси? Вона така рожевощока, зі світлим волоссям, скуйовдженим, наче копиця соломи. Того, хто вдає з себе хлопчика, я, щоправда, майже не розгледів, але, здається, він трохи старший. Є ще одне, що допоможе вам спіймати їх. У те, на чому вони прибули до міста, запряжено не звичайного коня, а великого птаха з довгими ногами та шиєю. Цей птах уміє дуже швидко бігати.

Окунь приплющив очі, ніби намагався точніше уявити собі все, описане чаклуном, і глянув на мера.

— Так-так, іди, — кивнув той. — Збери всіх і починайте негайно.

* * *

За столом гномів Бобрик перш за все проголосив:

— Гномів не буває! Тобто я їх не бачив, а тому вважав, що гноми — це казка.

— Взагалі, якщо ти чогось не бачив, це ще не значить, що його нема, — заперечив йому коротун на ймення Здоровань, що єдиний з усього товариства мав інтелігентний вигляд, тому що носив окуляри. — Гноми бувають, так і знай! Але ми не гноми.

— Отакої! — здивувався Бобрик. — А хто ж ви тоді?

— Ліліпути. Карлики.

— Недомірки! — хтось радісно підтримав його. Кукса вже зрозуміла, що за цей вечір нові знайомі встигли випити досить елю.

— Від горшка три вершка, а четвертий — покришка! — той, що говорив, скочив на стіл і вдарився в танок, стрибаючи між посудом.

— У нас був мандрівний ліліпутський театр «Атланти», — провадив Здоровань, звертаючись до Пронози. — Ми весь Аквадор об’їздили. Ну, невже не чули про наш знаменитий мімічний номер «Моя дрібнота — над усіх» зі мною в ролі Дрібноти?

Кукса, яка сиділа праворуч від Здорованя, зажуреного від надміру елю, скрушно похитала головою.

— Еге ж, — глибоко й сумно зітхнув Здоровань, — ви надто юні, щоб чути про нас. А колись же ми були знамениті…

Настрій за столом різко змінився, почулися зітхали, а Здоровань голосно висякався.

— Так і минуло наше життя… — захлипав він у вухо аксі. — Ми ж давали концерт у самого Вічного Баронета. Мімічний номер «Гном-богоборець боре богів» зворушив Баронета до гикавки.

— І чим ви тепер займаєтеся? — Бобрик не пропустив повз вуха зауваження Здорованя щодо швидкого відплиття ліліпутів. — Ми саме