Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

яких він країв, але назву села точно не називав, тому нема чого хвилюватися. Шкода лише, що зароблені гроші лишились не в його кишені. Спасибі добрим людям… Зате живий!

Згодом він зустрів Мар’янку. Точніше, він просто побачив її здалеку – вона йшла зі станції, вочевидь, приїхавши на вихідні до батьків. Він так зрадів! І вирішив, що це знак. Знак того, що, може, їм таки судилося бути разом.

Він передзвонив їхнім спільним знайомим і швидко з’ясував її номер телефону. Того ж вечора він їй зателефонував. Серце мало не вискочило з грудей, коли він почув її голос у слухавці. Та запропонувати зустріч він так і не наважився. Однак після безсонної ночі набрався рішучості й знову їй подзвонив – поки вона в селі, треба зустрітися. Він мусить її побачити. Мусить!

І вони таки зустрілися. Зустріч та страшенно розбурхала його. Водночас з’явилась надія. Вони можуть бути разом, він це відчував. У її очах він бачив відблиски того світла і тепла, якими були наповнені їхні стосунки тоді, колись. І відблиски ті швидко наповнювали і зігрівали порожнечу в його душі. Може, з’явиться шанс почати все спочатку? Він таки викине свою брудну чернетку і наново писатиме своє життя на чистовику. Цього разу на заваді не стане ніяка Тамарка чи будь-хто інший. Він це точно знає. Уже тепер школа життя була закінчена потрійним екстернатом.

Коли ж це справді трапилося, він нетямився від щастя. Життя дало йому шанс. І він ним скористається сповна. Мар’янка досі його любить! Вона тримала його серце у своїй долоні всі ці роки, як таке можливо? Вони знов поринули в ту ейфорію, в якій купалися колись давно в юності.

Але Михайло забув, що ейфорія не триває вічно. І цього разу теж. Хоч він направду повірив у те, що це таки можливо…

Якось підвечір, коли вже смеркало, на екрані мобілки висвітився незнайомий номер. Дзвонив якийсь чоловік. Розпитував про зарібки в Росії.

«Чоловіче, не знаю, хто вам дав мій номер телефону, але зарібками я вже не цікавлюсь, вибачте». Й обірвав розмову.

Яка сила понесла його того вечора до місцевої каварні, він досі не збагне. Мабуть, від долі не втечеш. Що має бути – те з тобою буде.

Посиділи з братом, випили пива, побалакали про життя, пом’янули батьків, котрих Господь забрав не так давно… Відтак події почали розгортатися настільки стрімко, що Михайло ніяк не міг второпати, як так сталось і чому він утратив контроль.

Спершу знов задзвонив Михайлів телефон. Знов незнайомий номер. Він відхилив дзвінок і роздратовано кинув телефон до кишені. Одразу ж до них підійшов якийсь чолов’яга, явно не тутешній, котрий сидів за сусіднім столиком, вочевидь, чекаючи того дзвінка-сигналу.

«Михайло?» – спитав він.

«А що таке?»

«Ти повинен вийти зі мною», – коротко сказав він.

«Мужик, ти при мізках? Я нічого нікому не повинен, вали звідси!» – відмахнувся Михайло, спершу не второпавши, що це нагадує про себе химерна історія з зарібками.

«Давай, виходь, бо буде хуже», – стиха пригрозив чолов’яга, і Михайлові враз терпець урвався.

Вони троє вийшли на вулицю. Михайло вже хотів брати за барки того мужика, як до них підвалили ще троє.

«Давай, по-хорошому, відійдем, поговорим», – запропонував один із них.

«Мужики, що вам треба?» – спробував втрутитись Михайлів брат.

«А ти би валив звідси. Не твоє діло», – загрозливо заперечили «мужики».

Михайло таки взяв за барки одного з них. Зчинилась бійка. Зблиснули ножі. Михайло відчув, що з-під його ребра струменить щось гаряче.

Неподалік ішли якісь дівчата. Побачивши серйозну бійку, вони зчинили ґвалт.

Чоловіки кинулись до автівки, що стояла поблизу. Скреготнувши колесами, автівка поїхала геть.

Брат викликав «швидку»; хвала Богу, на ній працював його добрий приятель, інакше то би не було так швидко. У «швидкій» Михайло вже втрачав свідомість. Як крізь туман він чув уривки братових слів про свідоцтво про смерть. «Мабуть, помираю», – останнє, що промайнуло в думках.

Отямився він тут. У цій Богом забутій (а може, навпаки, захищеній?) місцині. Тоді коло нього був якийсь чоловік. Помітивши безпорадний страх у Михайлових очах, він заспокоїв, мовляв, я друг, а тобі, чоловіче, не можна хвилюватись. Ти міг померти і дивом лишився живий, видно, за тебе хтось добряче молиться…

– Де я? – спробував ворухнутися Михайло.

– Цього хутору немає на карті. Тут тебе ніхто не знайде. Ти в безпеці, – усміхнувся він у свої пишні чорні вуса.