Читати книгу - "Байстрючка"

моди вийшло. Це Лариса його носила, коли у восьмому класі вчилася. На тебе буде якраз, ти ж он яка струнка!

— Дякую, — я в’яло взяла в руки плаття, воно нагадувало мішок із парусини. Але мені було все одно.

— Яку ти гарну хустку вибрала! Як я люблю — блакитну, щоб в узорі було багато зеленого й червоного! Хустки там і лежали, на верхній поличці?

— Ні, на нижній.

— А то, мабуть, бабця Броня переклала, — голос Віри Василівни якось нервово сіпнувся, я глянула на неї і зрозуміла: вона все чудово знає про ті листи…

Потрібно було продовжити розмову, та мені заціпило. До хати зайшла бабця Броня. Вона поглянула на мене й запитала:

— Ще не переодягнулася, Варваро? Ось я тобі гумові чуні знайшла для городу. Шкарпетки візьми в Максима. Хай дасть тобі нові. Максиме?!

«А Максим знає, що в нього народився син? Мабуть, ні. Його мати й бабця сховали від нього листи від Олесі. Але чому? Хоча… Мабуть, я знаю відповідь», — крутилося в моїй голові.

Прийшов Максим і повів мене до вітальні, де я мала переодягнутися. Він дав мені свої шкарпетки — вони були нові, ще з етикеткою. Ось лише сорок четвертого розміру. Я поглянула на Максима — він же був красунчиком, міцним парубком, недарма Олеся в нього настільки сильно закохалася! А він… Чи для нього вона була лише забавкою?

— Що з тобою? На тобі лиця немає. Бліда вся. Якщо тобі погано, то не підеш на город. Це все бабця Броня. Вічно всіх на город гонить! — сказав він зі щирою турботою.

— Максиме, а ти когось кохав? Ну, до мене? — запитала не без зусилля.

— Розумієш… Так, кохав. Я тобі не брехатиму. Її звати Олеся. Я познайомився з нею в Житомирі, разом училися в бурсі. Ми зустрічалися рік. Потім навчання завершилося і я поїхав додому. Ми домовилися листуватися. Я написав їй кілька листів, але вона зовсім не відповідала. Ось я й перестав писати. А потім зустрів тебе. А ти когось кохала до мене?

Якщо вже я таке запитала в Максима, то він мав право запитати мене подібне. А мені було в чому зізнаватися. І листів я теж маю не менше, ніж Олесиних. Зберігається воно в мене в стосах нової тканини. Це моє листування з Сергієм, який на той час служив в армії. Він був старшим за мене на чотири роки, красивим, з хорошої сім’ї. Ось лише була проблемка — його дівчина, з якою він зустрічався, здається, з першого класу. Вона була фактично нареченою, батьки з обох сторін уже давно про все домовилися — де молодята житимуть, працюватимуть, у яку школу підуть їхні діти.

Для Сергія наше листування було розвагою, приємним доповненням до повсякденного нудного побуту, а я закохалася в нього, хоча фактично наживо спілкувалася з ним двічі — уперше, коли ми познайомилися на дискотеці, яку організували до 8 Березня в училищі, де я навчалася, і вдруге — коли ми побачилися через два дні в парку.

Що цікаво, я не любила дискотек і тоді пішла на танці, бо піддалася вмовлянням моєї співмешканки Тетяни, яка не хотіла йти сама. З хлопцями я теж не зустрічалася, була такою собі домашньою дівчинкою. Це вже потім…

Сергій відслужив свій термін в армії й поїхав до своєї дівчини, яка на нього вірно чекала. Мені відписав напередодні, де повідомляв, що наш роман сягнув свого фіналу. Я поплакала й утішилася. Лише пообіцяла собі, що більше не віритиму чоловікам. Звісно, останній момент я Максиму не розповіла.

Проте я продовжувала для чогось зберігати своє листування з Сергієм, хоча мала б його викинути чи спалити. Мабуть, у мене було щось спільне з матір’ю й бабцею Максима — у нас рука не піднімалася на списані листки паперу, бо це ж — документ, пам’ятка! Навіть, якщо ці листи нас можуть підставити.

— Перевдягнешся? Я відвернуся, — Максим повернувся лицем до стіни.

— Дякую, — намагалася одягнути те плаття, яке мені принесла Лариса. Воно було на мене завелике, але не катастрофічно. Поглянула на себе в дзеркало, яке висіло неподалік — виглядала я по-дурному. Але, як казала моя мама: однаково на город ідеш, хто тебе побачить?

— Хто-хто, усі сусіди, — промовила вголос.

— Що? До чого тут сусіди? — запитав Максим і повернувся вже до мене обличчям.

— Не зважай. Ходімо, — нареченому потрібно було сказати про листи і його новонародженого сина, але в мене язик не повертався про це заговорити.

На городі ми з Вірою Василівною працювали найбільше й намагалися не дивитися одна на одну. Бабця Броня, здається, поки що не знала про мою знахідку, тому вона безтурботно топтала ріллю босими ногами, приспівувала, робила рядочки й садила туди цибулю. Через годину-дві ми впоралися й пішли до хати. Настала пора порати господарство, і я сподівалася, що мене не змусять доїти корову.

Натомість мене змусили кришити молоду нітратну капустину, куплену на базарі для свіжого зеленого салату, і чистити картоплю. Я готувала на кухні разом із Ларисою. Максим пішов допомагати матері й бабці порати їхнє немаленьке господарство.

Лариса розпитувала мене про те, чим я цікавлюся, і запропонувала врешті-решт піти ввечері на дискотеку. Ще цього мені не вистачало.