Читати книгу - "Рогнеда"

Літописець матиме всі підстави з гордістю – що Русь уникла роздроблення на малі князівства і стала єдиною державою, – писати:

«І став Володимир княжити в Києві одноосібно».

І той час історики пізніше назвуть початком єдиної ранньофеодальної монархії на Русі; час, коли почалася юність Давньоруської держави з центром у Києві. А це означає – єдиної.

Улаштувавшись у Києві після його захоплення, Володимир велів своєму воєводі й дядькові Добрині негайно вирушити до Новгорода.

– Подбаєш там, аби перевезли сюди з Новгорода моїх дружин Олаву та Рогнеду.

– Бу зроблено, великий князю, – за звичкою почав Добриня.

– Почекай-пождь. Не забудь виділити для їхнього супроводу кілька десятків надійних дружинників на добрих конях, вози для перевезення жінок з їхніми статками та слугами – второпав?

– Буде зроблено…

– Почекай, ще не все мої уста мовили твоїм вухам. Відправивши лада мої до Києва, сам залишайся в Новгороді, яко мій посадник. Будеш там яко князь – второпав?

– Бу, бу, бу зроблено, – радо заторохтів Добриня, щасливий, що в такому граді, як Новгород – де його знала кожна собака (сім років там урядував, ще коли Володимир дитиною був), буде яко самостійний князь.

– Всяку непокору, якщо вона там заведеться, вирубуй мечем! Від мого імені карай і милуй!..

– Що, що, а мечем орудувати я мастак – без хвастощів кажу. Та й люблю я се діло, – ти ж мене знаєш, князю.

– От і добре. Коли б не знав, то своїм посадником тебе в Новгород не послав би. Слухай ще, воєводо і мій вірний дядько, який мені в малих літах моїх і рідного батька заміняв. Держатимеш край той в узді – жодної самостійності для новгородців! Вони віднині одне ціле з Києвом. І хай твоїм і їхнім богом буде Перун, громовержець наш. Утямив?

– Утямив, утямив, великий князю. Бу зроблено. Ми з Перуном наведемо лад у Новгороді й поза Новгородом, у всіх тих краях!

І ще кілька разів Добриня гордовито вигукував: «Ми з Перуном!..»

Прибувши до Новгорода, Добриня спорядив під доброю охороною мужів достойних і з усіма зручностями княжих жінок до Києва, а сам узявся вже як княжий посадник наводити лад у Новгороді… Перуна з усім пошанівком і при збіговиську народу розмістив на лівому березі Волхова, на високому горбі, звідки його – хоч і дерев’яного, але грізного, – добре було видно. Стоячи в центрі святилища, Перун тримав важкий дубовий посох і дивився на схід, а навколо нього вдень і вночі горіло вісім вогнищ.

Перун – божество всеперемагаюче і караюче. Це уособлення грізних сил природи, що викликають страх і тремтіння. За уявою давніх русичів – та й слов’ян теж, – це бог високого зросту з чорним волоссям і довгою бородою, що є символом хмар, які покривають небо. Озброєний луком і стрілами, він мчить небом під час грози на палаючій колісниці і карає нечестивих. Древні вважали, що грім – це гуркіт його колісниці, а блискавки, що сліплять – його стріли. Як божество, що посилає дощі, Перун уважався володарем земних урожаїв (він їх і посилав на землю), покровителем землеробства, адже дощ селяни називають годувальником. Недарма ж все живе радується першому грому і спішить умитися дощовою водою. Саме в такий час, були певні слов’яни, захмарене небо освітлюється громовержцем Перуном.

Утвердившись у Києві в 980 році, Володимир спершу заявив про себе, як затятий язичник та гонитель християн. Вважається, що це було пов’язано як із язичницьким складом його дружини, так і з бажанням тримати у страху київських християн, які доти орієнтувалися на Ярополка – він їх підтримував, а не прихильників старої віри. Чи не для остраху іншим, у жертву Перуну було принесено двох київських варягів-християн.

Боги язичництва[15] уособлювали сили природи і їх було дуже багато, бо тоді ледь чи не кожен лісок, ярок чи й окреме дерево мали свого бога (демона, духа чи й якого зловредника). Тож божества часів язичництва були створені людьми зі страху – люди всього боялися, адже перед явищами природи були безсилими.

Невідомий руський автор (XІІ ст.) у «Слові про ідолів» виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони «клали треби» (жертви) вампірам і берегиням, на другому – поклонялися роду і роженицям, на третьому – молилися Перуну.

Упродовж усього існування язичництва люди вірили у багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води тощо, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. З роками-віками в слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.

До всього ж – крім головних богів – світ наших предків населяли демонічно-фантастичні істоти, зокрема