Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

class="book">— Ти хотів спалити свою дівчинку з Реальності?

Червоний Король прошипів:

— Не смій наближатися до неї!

— Чому? — далі всміхався Вітер. — Я не скривдив її. Навпаки, їй сподобалося літати зі мною! Чи не так, дівчинко?

Марічка мовчала. Сірий Король тепер дивився їй у вічі серйозно, навіть, схоже, ображено:

— Ти марно злякалася, я б тебе однак спіймав. Не варто було кликати його!

Потім помовчав трохи і додав:

— Коли б я тебе не підхопив, він би спалив тебе. Зізнайся, Вогню, вона б згоріла, впавши у твоє полум’я!

— Ні, — відрізав Червоний Король. — Вона б не згоріла.

Вітер зацікавлено поглянув на дівчину:

— Невже ти — вже Діва Вогню?

За неї відповів Червоний Король:

— Ні! Тебе це не стосується. Не чіпай її, бо я спалю все, що є на твоїй синій скелі!

Марічка побачила, що очі Вітра стали чорними, як грозова хмара.

— Тобі краще не ворогувати зі мною, бо куди вітер віє, туди і полум’я несе, затямив?

— Я знаю закони світу! — промовив Червоний Король, стискаючи кулаки. — І знаю, що воювати ми не можемо. Однак попереджаю тебе, Марічка — моя, і ніхто не забере її в мене.

Він ступив крок уперед і заговорив тихо, майже на вухо Вітрові:

— Тобі відомо, що коли вона стане Дівою Вогню, ми матимемо велику силу разом — вона і я. Чорних дедалі більше, скоро доведеться битися з ними. А тобі навіщо більше могутності? Ти — вільний, літаєш, де заманеться… Не чіпай мою дівчинку з Реальності.

— Взагалі-то, я і не збирався, — знову всміхнувся Вітер. — Просто вирішив погратися. Ну добре, бувайте, — він махнув рукою, перетворився на сірий вихор і зник угорі.

Червоний Король лагідно пригорнув Марічку і промовив:

— Ти б не згоріла, бо в тебе є вогненна сутність. Не вір йому. Я просто хотів врятувати тебе.

— Мені сподобалося літати, — тихо відповіла Марічка. — Але падати я більше не хочу.

До них наближався засапаний Кульбабка. Він майже впав біля Марічки, і жалібно зазирав їй у вічі. Червоний Король зітхнув:

— Ну ходімо вже додому!

Він змахнув плащем над Марічкою й Кульбабкою — і всі троє опинилися на подвір’ї Червоного Замку.

Життя у володіннях Червоного Короля вже здавалося Марічці зовсім непоганим, однак часом вона замислювалась: «А може, колись хтось таки допоможе мені здійснити мою мрію — повернутися додому?» Іноді вона згадувала про Арсеніку. Навіть одного разу наважилася запитати Короля, чи Арсеніка не з’являлась у Червоному Замку. Вогонь відповів: «Її тут немає», і Марічка зрозуміла, що вона навідувалася сюди, але Король не бажає про це розмовляти.

28. Відплата

А тим часом, як Марічка знову жила у володіннях Вогню, її друзі працювали на тяжкій роботі за обіцянку отримати теплий одяг та харчі на дорогу. Вони збиралися йти на північ, туди, де у Долині Білих Каменів люди шукають відповіді на свої питання.

Однак уже сплинув місяць, а господар не поспішав віддавати хлопцям зароблене.

— Попрацюйте ще трохи! Тут годують і спати є де! — з поблажливою посмішкою повторював він. — Теплий одяг дорого коштує, а вам хочеться задарма!

— А як же наша домовленість? — стримуючи гнів, запитав Пашко.

— Я що, відмовлявся від своїх слів? — роздратовано промовив господар. — Буде вам усе, що просили. Але треба ще попрацювати.

Так минали дні й тижні. Якось Пашко, Денис і Макс зібрались увечері за клунею, щоб вирішити, як діяти далі.

— Може, пожалітися на нього сільському голові або ще комусь? — запропонував Макс.

— І кому повірять, нам — чужинцям, чи заможному односельцю? — відповів Пашко.

Макс зітхнув:

— Я не знаю, але сидіти тут довше безглуздо! Домовлялися ж про місяць!

Денис кивнув і додав:

— Таке враження, що нам взагалі не збираються платити. Я ж казав, він не просто так час тягне! До нього ж купці часто навідуються та інші різні люди, може, хтось Пашка впізнав.

Макс похитав головою:

— Денисе, ти краще більше думай, а менше говори!

Раптом друзі почули приглушені голоси на подвір’ї.

— А я й думаю, якісь вони підозрілі! — напівпошепки промовив господар.

— Зараз підійдуть мої хлопці і будемо брати! — сказав хтось. — Нам ще винагороду за них дадуть!

Більше не було чутно жодного слова, але шарудіння кроків підказувало, що господар з незнайомцем пішли з подвір’я.

— Це про нас! — зі страхом промовив Денис.

— То що, тікаймо? — Макс поглянув на Пашка.

— Атож, — відповів хлопець. — І замерзнемо в снігах, не дійшовши до Долини Каменів. Хутко йдіть лісом до ставка, що за селом, сховайтесь у верболозі й чекайте на мене. Візьму зароблене і