Читати книгу - "Сніданок на снігу"

дуже загадково, — усміхнулася вона, — тобі, мабуть, здається, що ми живемо заради чогось.

— А як по-іншому? Ми живемо заради того, щоб ні для чого не жити. Мені здається, це такий час дивний, коли живуть заради нічого, бо життя заради чогось є формою тюрми.

— Життя заради нічого — це також, по-своєму, тюрма, і невідомо, де комфортніше, — зауважила Людмила.

— Подивися на місцевих — вони все більше відтісняються, звільняючи поступово свій колишній простір для таких, як ми. Вони живуть заради чогось такого, чим переймалися тут століттями, поки сюди не прийшов асфальт, супермаркет і джипи. Їм незатишно з нами. Вони щодня втрачають крупинки свого способу життя, крупинки себе. Мені здається, що це дуже гнітючі відчуття.

— Це правда. Таке, мабуть, скрізь, — зітхнула Людмила, — більшість моїх сусідів тут — це дачники зі Львова, Києва, Франика, люди зовсім із інших і різних світів.

Богдан мовчав, але через кілька хвилин сказав:

— Ти знаєш — і навіть не уявляю, як це пояснити, — чим більше ми втрачаємо ці колишні світи, тим сильніше мені хочеться повернутися до них, навіть до їхніх витоків, коли ще нічого не було ясно.

— Не розумію — про що ти. Але себе погано уявляю в кам’яну добу. Без шампуню, запашного мила ручної роботи, без моїх суконь і прикрас… ні, це не для мене, — засміялася Людмила.

Зарецький задумано крутив пальцями цигарку, але не закурював. Вони мовчки дивилися на горизонт. Їм здалося, що гори стали небезпечними — більшими, грізнішими, що вони вступили своїми скелястими могутніми ногами у бурхливу воду й зупинилися прямісінько перед ними, що от-от — і вони будуть, як небажані й небезпечні гості, вже на порозі, що вони ожили після тривалої, багатолітньої сплячки, налилися життям і тепер зметуть усе на своєму шляху.

45

Під пекучим сонцем Зарецький знову розчищав сніг біля гаража та воріт, щоб можна було виїхати у провулок. Він навіть роздягнувся і залишився у картатій фланелевій сорочці. Людмила розсміялася і сказала, що він схожий на фермера з Аризони, лише бракує ковбойського капелюха, чобіт, ласо, власного ранчо та табуна великої рогатої худоби.

— Брехня. В Аризоні нема снігу. Ти хоч уявляєш, який клімат в Аризоні?

— Не уявляю.

— Відразу видно — вестерни не любиш.

— Окей, тоді з Монтани.

— Там в одній сорочці, певно, холодно.

Людмила застерігала не перевтомлюватися, бо від праці знову можна спітніти, і є небезпека промерзнути й повторно застудитися, а наслідки тоді можуть бути ще гіршими. Богдан легковажно віджартовувався і демонстративно взявся за роботу. На квадроциклі приїхав Микола, він побачив Зарецького з лопатою і повчально закивав.

— Що вже не так? — із усмішкою запитала Людмила.

— Дорогі мої голуб’ята, вода піднялася на три метри, — показав він рукою вище себе, — підмила опори мосту. Ви тут, бачу, любитеся і наче на Марсі живете.

— Якого ще мосту?

— Нашого мосту. Одразу на виїзді.

— Ми знову не зможемо ніде піти? І виїхати не зможемо? — запитала Людмила.

— Не зможете — вода. Сніг тепер стане водою і знову прийде до вас, — усміхнувся Микола.

— І що нам робити? Що тепер буде? — втрутився Зарецький у розмову.

— Нічого особливого, — лукаво усміхнувся Микола, — відпочивайте. Живіть, ніби на курорті.

— Легко сказати, — пробурмотіла Людмила.

— Міст посунувся і тріснув. Проїхати ним неможливо. Я вертаюся до себе, поки ще можна. Всюди вода прибуває. Ледве до вас добрався — завтра вода буде ще вище. У низовинах люди тікають із хат — переселяються до родичів, які живуть подалі від ріки. Вода просто дика, з кожним днем її рівень стає вище.

— Наскільки вище? — занепокоїлася Людмила й розгублено поглянула на Зарецького, потім знову на Миколу.

— Так високо, що будете тут сидіти і кукурікати ще тижнів два, не менше. Вам ще добре — хата на горбочку, а внизу — хоч бери і з вікон випливай на байдарці.

Зарецький це уявив й усміхнувся. Він подумав: було би здорово таким чином плавати в гості на човні, запливати ним у хату, прив’язуватися у вітальні, біля столу, гомоніти з господарями, пити чай, а потім таким же чином назад крізь вікно і плисти до своєї хати.

— Чого смієшся? Будете тепер робінзонами — на своєму острові. Приїхати не зможу, хіба що вплав, як риба, — він засміявся і поклав на подвір’ї великий клунок. — Тут Жанка вам дала трохи різного — ліки, свіжого кролика, хліб, масло, настоянку, уколи.

— Дякую, — сказала Людмила, — передавай