Читати книгу - "Тихий Дін"

швидше втекти від ласкавого Оксаниного погляду.

Степан, видимо, помирився з жінкою. Рідше почав бувати коло шинку і на току якось увечорі, віючи збіжжя, вперше за час розбрату, запропонував:

— Заспіваймо, Оксанко, пісні?

Присіли, притулившись до купи обмолоченої порошної пшениці. Степан завів служивської. Оксана грудним повним голосом дипікантувала. Гарно співали, як першими роками подружнього життя. Тоді, бувало, їдуть з поля, прикриті малиновою полою вечірньої зорі і Степан, похитуючись на возі, тягне старовинної пісні, протяжно-тужну, мов здичавілий у безлюдді, зарослий подорожником степовий шлях. Оксана, поклавши голову на опуклі півкола чоловікових грудей, підголошує.

Хуторські діди здалека прислухаються до пісні.

— Голосиста жінка Степанові видалася.

— Ач, ведуть... красно!

— В Степана ж і гортань, чисто дзвін!

І діди, вдивляючися з призьб у порохнявий багрянець заходу, перемовлялися через вулиці:

— Низової співають.

— Цюю, полчок1) у Грузії склав.

' — Тим то її покійний Кирилко любив!

Григорій вечорами чув, як Астахови заводили пісень. На молотінні (тік їх сусідив із Степановим током) бачив Оксану як і перше впевнену, наче щасливу. Так, принаймні, здавалось йому. ,

Степан з Мелеховими не вітався. Походжав по току з вилами, рухав, працюючи, широкими вислими плечима, зрідка 2 кидав дружині жартівливе слівце і Оксана сміялася, граючи з-під хустки чорними очима. Зелена спідниця її мигтіла, немов той дощ, перед заплющеними очима Григорія. В'язи його крутила невідома сила, повертаючи голову в бік Степанового току. Він не помічав, як Наталка, допомагаючи Пантелеєві Прокоповичу насаджувати упосад, перехоплювала кожний його мимовільний погляд своїм тужним, ревнивим поглядом; не бачив того, як Петро, ганяючи по кругу коні, поглядуючи на нього, кирпатив обличчя непомітною, про себе, усмішкою..

Під глухий перегуд-стогін розп'ятої під кам'яними катками землі думав Грицько неясні думки, намагався і не міг піймати склизщд шматочки думок, що не давалися до свідо-мости.

З ближніх і далеких токів повзли й танули на займищі звуки, молотіння, крики погоничів, посвист батогів, татакання віялкових барабанів. Хутір, ситий від врожаю, млів під вересневим прохолодним сугрівом, випроставшись понад Доном, мов бісерна гадюка поперек шляху. В кожному дворі, обнесеному тинами, під кожним дахом кожнісінького куреня виром вирувало своє окремішнє ловнокровне гірко-солодке життя: дід Гришака, застудившись, слабував зубами; Сергій Платонович, перетираючи в долонях роздвоєну бороду, на самоті з собою пілакав і скрипів зубами, розчавлений ганьбою; Степан викохував в душі ненависть до Грицька і по ночах уві сні шкрябав залізними пальцями клаптяну ковдру; Наталка; тікаючи до повітки, падала на кізяки, трусилася щулячися, оплакуючи запльоване своє щастя; Дристоню, що пропив на ярмарку телицю, мучила совість; зідхав Грицько, томлячись невеселим передчуттям і болем; Оксана, милуючи чоловіка, слізьми заливала незгаслу до нього ненависть.

Звільнений з млина Давидка-вальцівник цілими ночами просиджував у Валета в саманній завозницькій і той, виблискуючи злими очима, казав:

— Ні-і-і-і, жар-ту-єш! їм швидко жили переріжуть! На них одної революції мало. Буде їм дев'ятсот п'ятий рік, тоді поквитаємось! По-кви-та-є-мося!.. — загрожував він рубцюватим пальцем і плечима поправляв накинутий наопашки піджак.

А над хутором пливли дні, сплітаючися з ночами, минали тижні, Повзли місяці;віяв вітер, на погоду гула гора, і, засклений осінньою прозоро-зеленою блакиттю, байдуже линув до моря Дін. 3

В кошелі відвіз на базар чотири пари годованих качок, продав; у крамниці купив жінці ситцю в квітчастих розводах і зовсім налагодився їхати (впираючись в обід ногами, за1-супонював), — коли це підійшов до нього чоловік сторонній, не станичний.

— Здорові були, — привітався до Хведота, прикладаючи смагляві пальці до крисів чорного капелюха.

— Здрастуй! — вичікуючи процідив Хведот, мружачи калмицькі очі.

— Ви звідкіля?

— З хутора, не тутешній.

— Аз якого будете хутора?

— З Татарського.

Сторонній чоловік дістав з бокової кишені срібну з човником на покришці цигарницю, частував Хведота цигаркою, розпитував далі.

— Великий ваш хутір?

— Спасибі вам, покурив. Хутір наш? Здоровий хутір. Мабуть дворів з триста.

— Церква є?

— Авжеж.

— А ковалі е?

— Ковалі тобто? € й ковалі.

— А при млині слюсарня е?

Хведот загнуздав знуділого коня, неприязно оглянув чорний капелюх і на великому білому обличчі зморшки, що втикалися в коротку чорну бороду.

— А вам чого треба?

— А я на ваш хутір перебираюся жити. Допіру був у станичного отамана. Ви порожняком їдете?

— Порожнем.

— Заберете мене? Тільки я не сам, жінка зі мною та дві скрині, пудів на вісім.

—* Забрати можна.

Поєднавшись за два карбованці, Хведот заїхав до Пріськи бублешниці, в якої стояв на кватирі чоловік, що найняв його, вмостив худорлявеньку біляву жінку, поставив у задку воза ковані скрині.

Виїхали з станиці. Хведот