Читати книгу - "Тихий Дін"

прицмокуючи, помахував на свого маштака волосяними віжками, крутив вугластою головою з пласким карком: його кортіла цікавість. Пасажири його смирненько сиділи ззаду, мовчали. Хведот спочатку попросив закурити, а потім уже й спитав:

— Ви звідки ж прибуваєте до нашого хутора.

— З Ростова. %

— Тамтешній рожденець?

— Як ви кажете?

— Питаю: родом' звідки?

— А-а... Так-так, тамтешній; ростівський.

Хведот, зводячи бронзові вилиці, дивився в далекі хащі степового бур'яну: Гетьманський цілях стелився під узвіз, і на гребні в брунатному бур'яновому сухостої, за півверстви від дороги калмицьке зірке око Хведота вгледіло ледве помітні голівки 'дудаків.

— Рушнички немає, а то б заїхали на дудаків. Он вони ходять... —зідхнув показуючи пальцем.

— Не бачу, — признався пасажир, підсліпувато блимаючи.

Хведот провів очима дудаків, що спускалися в балку, і повернувся обличчЖм до їздців. Пасажир був середній йа зріст, худорлявий/ близько поставлені до м'ясистого перенісся очі світліли хитрістю. Розмовляючи, він часто всміхався, козирком випинав верхню пухлу губу. Жінка його, закутавшись у плетену хустку, дрімала. Обличчя її Хведот не роздивився.

— За якою ж потребою їдете до нашого хутора на мешкання?

— Я—слюсар, хочу майстерню відкрити. Столярую.

Хведот недовірливо оглянув його великі руки, і пасажир, перехопивши цей погляд, додав:

— До того ж я ще агент від кампанії "Зінгер" для роз-. повсюдження швацьких машин.

— Як же ви прозиваєтесь? — поцікавився Хведот.

— Моє прізвище Штокман.

— Не руський, виходить?

Ні, руський. Дід з німців походив.

За короткий час Хведот дізнався, що слюсар Штокман Йосип Давидович працював раніш на заводі "Аксай", потім на Кубані десь, потім у південо-східніх залізничих майстернях. Крім цього ще купу подробиць чужого життя випитав цікавий Хведот.

Поки доїхали до скарбового лісу, вичерпалась розмова. З придорожньої криниці напоїв Хведот спітнілого маштака і осовілий від трусіння та їзди почав куняти. До хутора залишилось верстов із п'ять.

Хведот примотав віжки, звісивши ноги приліг 'зручніш. Задрімати йому не пощастило.

— Яке в вас життя? — спитав Штокман, підскакуючи і вихлячись на своєму сидінні.

— Живемо, хліб жуємо.

— А козаки, як загалом, задоволені з життя?

— Хто задоволений, а хто й ні. Усім не догодиш.

— Так, так... — погоджувався слюсар і, помовчавши, ставив далі криві, що ховали за собою щось, запитання.

— Добре живуть, кажеш?

—> Живуть справно.

— Служба, мабуть, обтяжує? А?

— Служба, кажете?... Звикли ми, тільки й поживеш, що на дійсній.

— Погане те, що справляють все самі козаки.

— Та як же, трясця їх матері, — пожвавішав Хведот і боязко глянув на жінку, що одвернулася у бік. — 3 цим начальством біда... Виходжу на службу, продав воли—коня справив, а його взяли й забракували.

— Забракували? — удавано здивувався слюсар.

— Еге ж, учисту, — ґандж, кажуть, у ногах. Я й туди я й сюди: змилуйтесь, кажу, ноги ж у нього як у призового жеребця, але ходить він півнячою риссю... Проходка в нього, півняча. Ні, не визнали. А це ж роз-з-орі

Розмова пожвавішала. Хведот захопившись скочив з воза, охоче почав розказувати про хуторян, лаяти хутірського отамана за неправильний розподіл луків, вихваляти порядки в Польщі, де полк його стояв, коли відбував,дійсну службу. Слюсар гостреньким поглядом зведених укупу очей нишпорив по Хведотові, що ступав поруч з возом, курив легкий тютюн з кістяного з обідцями мундштука й часто посміхався; але коса поперечна зморшка, що рубцювала біле схиле чоло, рухалася повільно й важко,, наче штовхав її зсередини хід якихось захованих думок.

Доїхали до хутора надвечір.

Штокман, за порадою Хведотовою, пішов до удови Ли-керки Попової, найняв у неї дві кімнати під кватиру.

— Кого привіз із станиці?.— питали у Хведота: сусідки, дочекавшись його коло воріт.

— Агента.

— Якого такого агела?

—* Дурні, ех, дурні! Агента, сказано вам, машинами торгує. Вродливим так ррздає, а поганим таким-о, як ти, тітко Маріє, за гроші.

— Ти' вже, Диявол клішнюватий, гарний. Пика калмицька!.. На тебе конем не наїдеш: злякається.

— Калмик та татарин перші люди в степу, тож бо й є, тітонько!—уходячи відбивався Хведот.

Оселився слюсар Штокман у зизуватої та язикатої Ли-керки, не встиг і переночувати, а на хуторі вже баби плескали:

— Чули, кумасю?

— А що?

— Хведотка-калмик німця привіз.

—