Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Звісно, вона впала невипадково. Розставивши руки, Маг спробувала схопити печерника, та для неї він був занадто в’юнкий. Підхопившись, печерник одскочив якнайдалі і звів голову. Наставивши рупором долоні, він закричав Живчикові:

— Чого ти чекаєш? Біжи до коріння, що світиться яскравіше. Ондечки, бачиш?

У голосі його бриніли улесливі й воднораз глумливі нотки. Живчик оглянувся.

— Ну? — на губах у печерника зав’юнилася посмішка. — Чи, може, ти хочеш, аби твоя маленька господиня оббілувала тебе живцем? Біжи за вітром, миле звіренятко, біжи неоглядки.

Розділ одинадцятий
Вишкрібок, роздебендя і чар-серце

Живчик усе зробив достоту, як йому сказали. Не озираючись, він стрімголов погнався печерою в далекий кут де коріння сяяло найяскравіше. Хлопець чув, як верещали і тупотіли у нього за спиною розлючені мегери, то наближаючись, то відстаючи.

Коли Живчик добіг до світлої плями, вона виявилася скупченням намертво переплетеного коріння, яке світилося білим сяйвом. Куди ж тепер? Шалено калатало серце, голову стискали залізні обручі. Перед хлопцем відкривалося шість тунелів. Який із них виведе його на поверхню і чи виведе взагалі?

— Він збився! — почув Живчик гарчання одної з мегер.

— Перетни йому дорогу! — научала друга.

— А потім — горлянку! — заревіла інша, і всі зайшлися моторошним реготом.

Було від чого упасти в розпач. Живчик мав вибрати котрийсь із тунелів, та що як той заведе у глухий кут? А тим часом, поки він думав-гадав, яким тунелем бігти, мегери дедалі наближалися. Будь-якої миті вони могли схопити його. І тоді було б уже пізно.

Живчик стенувся від страху та напруги. Він забіг в один із тунелів. Війнуло холодним повітрям, і його спітніле тіло вкрилося сиротами. Авжеж! Біжи туди, де вітер — так йому казали печерники. Не гаючи більше ані миті на роздуми, Живчик помчав вітряним тунелем.

Широкий попервах отвір дедалі вужчав і нижчав. Та Живчик не мав нічого проти. Що більше доведеться йому нагинатись, то швидше мегери облишать його. Хлопець чув, як вони сопли і гарчали, як кляли свою лиху долю. Аж це тунель круто збочив і вперся у глухий кут.

— О, що це? — зойкнув Живчик.

То був справжній глухий кут. Ціпеніючи від жаху, він побачив купу вибілених кісток, напівзасипаних піском та глиною. Побачив череп, напівзотліле, колись заплетене волосся з намистинами; оперезавши шийні хребці, на землі лежав зашморг. Мабуть, теж був якийсь пестунчик, і втекти йому, на лихо, не пощастило.

Просто перед ним до самого низу тунелю спадав один-однісінький корінь. Живчик сягнув до нього рукою. На дотик він був мертвий, як і все довкола, холодний, твердий і зовсім не світився. Але звідки ж тоді це світло? Живчик зиркнув угору і високо над собою побачив кружальце срібного сяйва.

— Він знайшов повітряну шахту, — долетів до нього голос якоїсь мегери.

Живчик подерся по схожих на гілки кореневих нароснях.

— Еге ж, таки знайшов, — пробурмотів він.

Рукою, а тепер ногою, знову ногою, рукою — Живчик усе вище й вище спинався до світла. Нили руки, тремтіли пальці… він знову звів очі догори. Світло, здається, так і не поближчало. Хвиля тривоги струснула всією його істотою. Ану ж отвір нагорі затісний, щоб у нього пролізти?

Рукою, ногою, знову рукою, знову ногою, він ліз усе вище й вище, дихаючи голосно, ритмічно. Видихнув. Удихнув. Видихнув. Удихнув. Здається, ясне кружало більшало. Здолавши останні вершки кореня з усією швидкістю, на яку тільки був здатний — надто вже хлопцеві не усміхалася дорога назад, до мертвих кісток на дні шахти, — Живчик випростав руку в тепле сонячне світло і видерся назовні.

— Хвала Небові, зараз день, — зітхнув він полегшено. Живчик опустився на траву і перевернувся горілиць.

— Інакше б я ніколи не знайшов шляху звідси до… — почав він і затнувся. Хлопець був не сам. Щось біля нього сопло, гарчало і нестерпно смерділо. Він обережно звів голову.

Висолоплені язики, роздуті чорні ніздрі. Гострі, наче бурульки під стріхою, зуби — вишкірені, аж блищать від слини. Жовті очі некліпно дивляться на хлопця, мовби оцінюючи.

— Л…л… лісовий вовк, — пробелькотів Живчик.

Від звуку його голосу на тварині зашарудів комірець із білосніжного хутра.

Живчикові стало зле. Його обступили білогриві лісові вовки — звірота, гіршої від якої вже не могло й бути, а тут ще й ціла зграя.

Живчик позадкував до повітряної шахти. Пізно! Вовки, постерігши рух, так загарчали, аж кров у жилах похолола. А найближчий до Живчика роззявив пащеку, наставив кігті, різко відштовхнувся від землі і стрибонув на хлопця, мірячи просто в горло.

— А-а-а! — заволав хлопець. У груди з усього маху вдарили випростані звірині лапи. Живчик поточився назад, і вони удвох важко повалилися на землю.

Живчик міцно замружив очі. Він чув на своєму обличчі гарячий смердючий подих — то вовк обнюхував його і куштував на смак. Збоку в шию закололо, ніби в неї уп’ялася ціла низка шпильок. То лісовий вовк змикав на ньому свої щелепи. Ще один його порух — і вже запевне кінець!

Аж тут, перекриваючи оглушливе гупання Живчикового серця, до хлопця долинув чийсь голос.

— Агов, що тут коїться? — цікавився хтось. — Що ви такого знайшли, га? Щось смачненьке?

Розлягся пожадливий вовчий рик, і Живчик почув, як у шкіру впинаються гострі зуби.

— Облиш! — наказав той самий голос. — Щезни! Облиш, кажу тобі!

Стиск послабився. Поменшало смороду. Живчик розплющив очі. Перед ним, стискаючи в руці довжелезну пугу, стояв хтось схожий на ельфа і пожирав його очима.

— Друг чи здобич? — запитав