Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я купив газету й уже збирався йти, однак кіоскер Махмуд зробив знак трохи зачекати — він саме розраховувався з покупцем.
— Пане, я збираюся заслати сватів до Зухри, — сказав мені Махмуд, щойно пішов покупець.
— Вітаю, — відповів я якомога спокійніше, — ви вже про все домовилися?
— Майже! — відповів кіоскер з погордою. Моє серце стислося від болю.
— Це як розуміти: «майже»?
— Вона — мій постійний покупець. Ми ще не розмовляли начистоту, але я добре знаю жіноцтво!
В цю мить я зненавидів його до глибини душі.
— Що ти думаєш, пане, про її характер і вдачу? — спитав він знову.
— Вона порядна дівчина.
— Я посватаю її в пані Маріанни, а потім і в рідних.
Я побажав йому успіхів і пішов своєю дорогою, однак він наздогнав мене:
— Ти щось чув про її сварку з родичами?
— А ти звідки про це знаєш?
— Старий Амір Вагді розповів…
— Все, що я знаю, — досить приблизно, — що вона дуже горда й дуже настирлива.
— Я маю ліки від усіх хвороб, — засміявся Махмуд хвалькувато.
***З того сватання вийшов пшик. Це мене неабияк утішило й водночас піднесло почуття відповідальності. Неспокій знову запанував у моєму серці. Мене спалювало кохання. Алія відійшла на другий план.
***Шаленіючи, я схопив Зухру за руку й вимовив:
— Порятуй мене… ходімо звідси негайно!
Вона випручалась:
— Годі, я про це більше не хочу слухати!
Ми вже ніколи не побачимося, мені доведеться забути про своє кохання. Зухра не визнає сексуальної революції, а одружитися з нею я не можу.
***Аліїн батько запросив мене пообідати. Зі свого боку, я запросив усю їхню родину повечеряти в ресторані «Асторідіс».
Я торочив собі, що Алія — чудова дівчина: гарненька, вихована, освічена, має посаду, тож чи можна бажати більшого? Безперечно, вона любить мене, хоче одружитися, хоче бути коханою,
На вулицях господарював вітер, неначе тужився рознести місто вщент. А ми, сидячи в затишному залі, відчували себе в повній безпеці. Я картав себе за те, що вдерся до цієї родини, спонукуваний негарними задумами, тож мушу тепер чесно все розповісти про себе, про свої наміри, про погляди на сім’ю, а вони хай самі вирішують, чи варто Алії брати шлюб зі мною.
Розмова точилася довкола проблем одруження.
— В наш час, — казав Аліїн батько, — одружувалися дуже рано, і тому нам приємно бачити, що наші діти беруть шлюб, будучи цілком самостійними.
Я сумно похитав головою:
— Ті часи минулись. А наш час висічено з каменю проблем…
Старий схилився до мене і сказав ледь не пошепки:
— Порядна людина — золото, й чесні люди повинні допомогти їй подолати проблеми.
***Яке похмуре, насуплене обличчя! Коли я підійшов до кіоска Махмуда Абдельаббаса, він кинув на мене такий гнівний погляд, аж я розгубився. Не пропонуючи, як годиться, газети, він кинув:
— Чому ти приховував від мене, що вона — твоя коханка?!
І ці слова, й тон, яким їх було мовлено, неабияк розлютили мене. Я гаркнув:
— Ти навіжений!
— А ти — боягуз!
Не зумівши стриматися, я відважив йому ляпаса. Махмуд кинувся на мене з кулаками. Ми люто чубилися, аж поки перехожі розборонили нас. Потім я тинявся й питав себе: хто вклав цю божевільну думку у його порожній казанок?..
Вже згодом, випадково заскочивши до забігайлівки «Баніотті», я знову вздрів Махмуда Абдельаббаса: він сидів на місці господаря за касовим апаратом. Я зібрався дати дьору, але він кинувся до мене, обняв і розцілував. Не відпускав мене, аж поки змусив повечеряти за його рахунок.
Вибачившись за минулу бійку, він признався, що Зухру обмовив Хусні Алам.
***— Кохана… прошу тебе, не кажи Зухрі про мої взаємини з тобою!
Ми сиділи в казино «Пальма» на березі каналу Махмудія, гріючись у теплих променях сонця. Мене дуже бентежили Аліїні розмови з Зухрою. Вона ж нічого не знає про справжню мету, що стоїть за рішенням Зухри вчитися. А та ні сном ні духом не відає, що її вчителька накинула на мене оком.
— Чому? — здивовано подивилася на мене Алія.
— Вона багато базікає!..
— Та ж наші стосунки неможливо буде приховати.
— Інколи мені здається, — почав вдавати я щирого, — що вона дивиться на мене якось не так.
— Можливо, до того є якісь причини? — поцікавилася Алія, намагаючись усміхнутися.
— Всі мешканці пансіонату жартують з нею, — сказав я серйозно, — я теж так робив, ось і все…
Мене не дуже обходило, вірить вона мені чи ні. Треба було примусити її бути з Зухрою насторожі! Нам лишалось оголосити заручини, й це мало статися невдовзі.
Однак я все ще вагався й намагавсь відтягти цю подію, мовляв, мені ще треба поїхати в село і повідомити рідних — родичі ж бо повинні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пансіонат «Мірамар»», після закриття браузера.