Читати книгу - "Знахідка на все життя"

подумки твердив хлопчик. — Треба попросити батька, щоб привіз мені морських камінців. Сьогодні ж попрошу».

Вдома Тарас не застав батька — той ще не повернувся з моря. Після вечері хлопець пішов до альтанки. Посидів на стільці, потім приліг на розкладачку і все прислухався, чекав, коли у провулку загупають важкі батькові чоботи. В альтанку зазирав тоненький місяць, потім по-змовницькому підморгнув, зірки почали кружляти по небу, ніби метелики вночі навколо ліхтаря, а потім і місяць, і зорі зникли… Тарас уже спав, коли у двір увійшов батько. Він зазирнув в альтанку і побачив там сина. Трішки постояв, прислухаючись, як рівно дихає син, і пішов до хати.

Камінь з бухти Солодкого коріння

Не поталанило Тарасові: вранці, коли прокинувся, батька вже не було дома. «Ще на світанку пішов на роботу», — сказала мати. Хлопець щодуху мчав до моря, сподіваючись застати батька на березі. Коло причалу побачив сейнер, що лаштувався в море. Там мусив бути батько. Та коли підбіг ближче — на борту судна прочитав чіткий напис «Севрюга». Хлопець спантеличено зупинився. Вже хотів було повертатися, як раптом пригадав: це ж на «Севрюзі» плаває капітаном дядько Іван. І справді, ондечки він стоїть на палубі у таких же, як у батька, гумових чоботях з високими халявами і оглядає берег: хтось із рибалок запізнювався.

Тарас вибіг на причал:

— Ранку доброго, дядьку Іване!

Капітан здивовано глянув на хлопця, а коли впізнав свого небожа, привітно підняв руку.

— Чого так рано?

— Батька хотів побачити.

— Батька? Проспав, хлопче! Стривай, а ти сьогодні бачив Вітродуя? — поцікавився капітан.

— Ні.

— Який же ти син рибальський, коли за Вітродуєм вранці не спостерігаєш? На схід він позирає… Отож батько й у море ще удосвіта пішов… Рибний вітер морем гуляє.

Лише тепер хлопець помітив у похмурому морі білу цяточку — сейнер.

— Запізнився, — зітхнув Тарас. — Дядьку Іване, тоді ви привезіть з моря камінь.

— Камінь? — здивувався капітан. — Навіщо він тобі? Хіба в Деркулях каміння немає?

— Мені потрібний не будь-який камінь, а з морського дна. Розумієте?

— Ні, не розумію. Але гаразд. Привезу морську каменюку. А ти поспішай, бо до школи запізнишся. Камінь я принесу і покладу біля вашої хати — під кущем бузку.

— Дякую, — зрадів хлопець і помчав додому.

У провулку зустрів рибалку, який теж поспішав. Це його, мабуть, чекали на сейнері. Коли Тарас видерся на кручу, «Севрюга», залишаючи позаду білопінну доріжку, тримала курс у відкрите море.

— Щасливого плавання! — хлопець помахав рибалкам рукою.

На мить Тарас замилувався ранком. Над водою шугали голодні мартини. З пронизливим галасом вони зустрічали кожну хвилю, яка котилася до берега, несучи на своїх пінястих гребенях зморених сріблястих рибок. Мартини, склавши крила, падали у клекітливу хвилю, вихоплювали здобич. Відчайдушність цих птахів завжди дивувала Тарасика.

У школі хлопець частенько згадував про морське каміння з таємничими написами.

…З моря дядько Іван приніс аж два камені, один круглий, наче кавун, другий плескатий. Тарас з цікавістю оглядав каміння. Потім з-під бузку переніс морські гостинці за альтанку. Тут йому ніхто не заважатиме читати написи. Першим узяв круглий камінь. Обдивився його з усіх боків. На поверхні помітив якісь водорості, дрібні черепашки, але ніякого напису, жодної літери не було. Він ще раз оглянув каміння, та написів так і не знайшов. Виходило, дідусь покепкував. Але такого не могло бути.

Деякий час хлопець сидів біля каміння, безпорадно озирався. Потім рвучко підхопився: треба понести знахідки дідові, він допоможе знайти таємничі написи. Обов’язково допоможе, раз розповідав про них. Дідусь усе вміє, он якого вітровказа змайстрував.

— Онучок завітав, — зрадів старий. — Щось давненько не було тебе. І що це ти таке важке приніс?

— Каміння.

— Навіщо воно?

— Його дістали з морського дна.

— Ну і що з того?

— Написи ж повинні бути на ньому.

— Написи? Ага, стривай. Тепер я розумію. Ти, певно, чув учорашню розмову. За те, що прийняв мої слова до серця, хвалю. А чи пробував ти читати?

— Звичайно, пробував, але жодної літери не знайшов.

— Не знайшов, кажеш! Тоді ось що. Поклади твій камінь на стіл. Вивчимо його разом.

Онук виконав прохання і став слідкувати за тим, як дідусь навпомацки шукатиме літери, яких не знайшов навіть він, зрячий.

Не поспішаючи, дідусь поклав на камінь руки і поволі почав обмацувати його, бурмотіти собі під ніс щось незрозуміле. І ось він обізвався:

— Камінь ось так лежав на дні. Тепер, хлопче, подивися уважно на це місце, — ткнув пальцем.

І цього разу Тарас ніяких літер не помітив.

— Нічогісінько не бачу, — зітхнув він.

— Дивись уважніше, — наполягав дідусь.

Хлопець ще раз оглянув вапняк і раптом помітив не літери, а якісь зовсім невиразні білуваті краплі. Їх було багато.

— Бачу…

— Що помітив?

— Якісь білуваті плямочки, але літер немає.

— Так оце і є ті написи.

— Що ж по них прочитаєш?

— Звісно, бички не вміють писати, однак цей напис красномовний. Розумієш, оті білуваті крапинки — то слід від риб’ячої ікри.