Читати книгу - "Альпійська балада"

Коли стихла луна, втікачі рушили знову. Несподіваний постріл з пістолета, певно, збентежив німців, бо на кручі якусь мить ніхто не з’являвся. Потім скраєчку виткнулася смугаста постать.

— Іваніо, гефтлінг!

Божевільний, широко розставляючи ноги, виліз на кручу й, хитаючись, закричав до них хрипким, не своїм голосом:

— Русе! Русе! Хальт! Варум ду гейст вег! Зі волен брот гебен![56]

— Цурюк![57] — вигукнув Іван. — Шіссєн!

Божевільний пригнувсь і кинувся назад, там на нього загорлали німці й, трохи зачекавши, майже водночас усі, скільки їх було, висипали з-за схилу.

Здається, становище гіршало. До сідловини, де кінчався чагарник, було зовсім близько, але тут уже німці могли дістати з автоматів. Якби затримати їх і прорватися за сідловину! Іван уклякнув, сунув ствол пістолета в розвилку ялівцю і вистрілив удруге, потім утретє. Припавши до землі, зачаївся в низькій гущавині, до нього рачки приповзла Джулія.

— Іван, нон патрон аллєс! Нон аллєс!

Він зрозумів, заспокійливо торкнувся її худенького плеча, два патрони, звичайно, він лишить наостанок. Хлопець сподівався, що німці стрілятимуть, але ті мовчали: розбрівшись широким ланцюгом, вони теж полізли в чагарник. Тоді Іван підвівся і навзгинці, щоб хоч трохи сховатися, пошкутильгав угору, до сідловини.

Німці, певно, допустились помилки, що слідом за ними і собі подалися чагарником. Оці зарості, виявляється, не тільки затримували рух, а й не давали можливості бачити, цілитись, і поки переслідувачі вовтузилися там, Іван та Джулія, ледь живі з утоми, добралися до сідловини і стрімголов скотилися вниз. Іван передусім окинув зором новий краєвид — з одного боку аж під самісінькі низько навислі хмари, як і позаду, здіймалася стрімка кам’яна скеля, з-під ніг розгонисто спускався в улоговину схил, а там починалася нова невисока гірська складка. Де-не-де розкидані понад горами, линули білі, мов овеча отара, хмарки; вище над ними снігові хребти оповила суцільна пелена хмар.

Як тільки вони вибігли з сідловини, Джулія, склавши молитовно долоні, впала навколішки, і губи її квапливо зашепотіли якісь слова.

— Ти що? — скрикнув Іван, але вона не відповіла, а прошепотіла ще кілька слів, і він, дуже накульгуючи, побіг униз. Вона одразу підхопилась і швидко наздогнала його.

— Санта Марія поможет. Я просіт очєн-очєн.

Іван здивувався.

— Облиш! Хто допоможе? Давай хутчій!

Не знаючи, куди податись, і не маючи сили лізти вгору, вони бігли навкоси схилом униз, до улоговини. Сідловина з кручею поки що закривала їх від німців. Бігти вниз було набагато легше: тіло ніби само неслось, аж підгиналися коліна. Хлопець, одначе, не міг уже подолати болю й дуже кульгав. Джулія випереджувала його, але далеко не відбігала й раз у раз оберталася до нього. Те, що вони вирвалися мало не з-під самого носа в німців, очевидно, сповнило її якимсь відчайдушним азартом. Озираючись, вона з надією і радістю бадьоро гомоніла:

— Іваніо, мі будєт жіт! Жіт, Іваніо! Я очєн хотєль жіт! Браво віта![58]

«Ой, рано, рано радіти!» — думав Іван, але не перечив — нехай! Він теж озирнувся й раптом побачив, як у сідловині з’явився перший есесівець. Той спроквола виліз з-за острівця — дебелий, у коротких бриджах, мундир на ньому був розстебнутий, і на грудях біліла сорочка. Ні, він не квапився стріляти, хоча вони й були не дуже далеко від нього і набагато нижче, — він якусь мить оглядав їх нерухомо, а потім залопотів щось тим, які, певно, позаду наближалися до нього, й зареготав. І реготав довго, щось гукаючи навздогін, а тоді спокійно сів собі в сідловині й скинув пілотку. Джулія підскочила до Івана і шарпнула його за рукав.

— Іваніо, Іваніо, смотрі! Он кароші тедеско! Он пустіль нас! Пустіль нас… Смотрі!

Хлопець бачив усе й не міг дотямитись, чого вони не стріляють і не доганяють, а, зібравшись купою, поставали на горі. Котрийсь із них одійшов убік і, замахавши автоматом, почав кричати:

— Шнеллєр! Шнеллєр! Ляуф шнеллєр![59]

— Іваніо, он пускай нас! — на бігу радісно щебетала Джулія. — Мі жіт, мі жіт!

Іван мовчав.

«Що за халепа? Що за жарти? Що вони надумали?» — Голова розвалювалась від здогадів, і він не міг збагнути намірів ворога. Був певен, що тут щось криється, що німці не з доброго дива припинили переслідування, а готують їм ще гірші муки. Але які?

Втікачі добігли до самого дна улоговини, крізь рододендрон продерлися на другий бік — невисокий, пологий косогір і знесилено рушили вгору. Вивітрені піщаники та колючки приземкуватих трав до крові подряпали їм ноги, але вони уже не відчували цього — Джулія то забігала наперед, то верталася, весело поглядаючи на німців угорі. Чим далі відходили вони від сідловини, тим дужче раділа дівчина. Однак його похмурий, занепокоєний вигляд, урешті, не міг не схвилювати її.

— Іваніо, почєму фурйозо? Нога, да? — спитала вона.

— Не нога…

— Почему? Мі будет жіт, Іваніо. Мі убєгат…

Здається, він уже збагнув, у чому річ. Не відповідаючи їй, хлопець підстрибком покульгав укосом, який далі круто загинався вниз і ховав їх від німців. Це було добре, але… Вони вискочили з-за пагорка, і тут Джулія теж збагнула щось і зупинилася. Гори попереду раптом розступилися, поперек їхнього шляху на великому просторі засиніло повітря — внизу лежало похмуре міжгір’я, звідти клубочився, повз угору туман.

Обоє мовчки добігли до скелі й відсахнулися — схил, ніби у прірву, стрімко падав у затуманену безодню, в якій де-не-де сіріли плями нерозталого снігу.

24

Джулія лежала на кам’янистому виступі за кілька кроків до урвища й плакала. Хлопець не втішав