Читати книгу - "Завдання Героїв"

і подивитися, чи не стоїть хто за ним.

“Гм…” – почав Тор. – “Я… гм… не знаю. Я… гм… збирався зайти всередину”.

І знову поруч з нею він почав хвилюватися, усвідомлюючи, що йому важко зібратися з думками і висловити їх.

Гвендолін розсміялася. Її сміх був найкрасивішим звуком з усіх, які йому доводилося чути.

“Але для чого тобі заходити?” – грайливо запитала вона. – “Ти тільки що прийшов”.

Тор розгубився. Він не знаходив слів.

“Я… гм… не міг знайти тебе”, – сказав він, знітившись.

Вона знову розсміялася.

“Але ж я тут. Ти не збираєшся приєднатися до мене?”

Вона простягнула руку. Тор кинувся до неї, нахилився і взяв за руку. Його ніби струмом вдарило від дотику до її шкіри – такої м’якої та гладкої. Її тендітна долоня ідеально лягла у його. Вона поглянула на нього і дозволила своїй руці затриматися в його на мить довше, перш ніж прибрала її. Тор обожнював відчувати кінчики її пальців у своїй долоні і надіявся, що вона ніколи їх не забере.

Вона відвела долоню, щоб взяти його попід руку. Пара пішла по звивистих стежках. Вони йшли вздовж невеликої стежини, викладеної бруківкою, і незабаром опинилися в лабіринті з огорож, захищені від сторонніх очей.

Тор нервував. Можливо, він, простолюдин, отримає неприємності, гуляючи з дочкою Короля. Він відчув, що піт проступив на його лобі і не знав – це від спеки чи від її дотику.

Він не знав, що сказати.

“Ти викликав тут справжній переполох, чи не так?” – запитала вона з посмішкою. Він був вдячний їй за те, що вона порушила незручне мовчання.

Тор знизав плечима: “Мені шкода. Я не хотів цього”.

Гвендолін розсміялася. “А чому не хотів? Хіба це погано – викликати загальний переполох?”

Тор був загнаний в кут. Він не міг підібрати слів, щоб відповісти. Здавалося, що він завжди говорить щось не те.

“У будь-якому випадку, це місце таке задушливе і нудне”, – сказала Гвендолін. – “Приємно зустріти тут новачка. Здається, ти дуже подобаєшся моєму батькові, а також і брату”.

“Гм… дякую”, – відповів Тор.

Він подумки картав себе, згоряючи від сорому. Він знав, що повинен сказати більше і хотів би цього. Але він просто не знав, що сказати.

“А тобі…” – почав він, ламаючи голову над тим, що запитати. – “… подобається тут?”

Вона відкинулася і засміялася.

“Чи подобається мені тут?” – запитала вона. – “Сподіваюся на це. Я тут живу!”

Гвендолін знову засміялася, і Тор відчув, що червоніє. Йому здавалося, що він дійсно все псує. Але він не зростав серед дівчат, в його селі у нього ніколи не було дівчини, і він просто не уявляв, що він повинен їй сказати. Про що він міг її запитати? Звідки ти? Тор вже знав відповідь на це питання. Він почав міркувати, чому вона возиться з ним, чи це така забавка?

“Чому я тобі подобаюсь?” – спитав він.

Вона подивилася на нього і видала смішний звук.

“А ти самовпевнений, хлопче”, – захіхікала вона. – “Хто сказав, що ти мені подобаєшся?” Вона широко посміхалася. Було ясно, що все, сказане ним, забавляло її.

Тепер Тор відчував себе так, немов накликав на себе ще більші неприємності.

“Прошу вибачення. Я не це хотів сказати. Мені просто стало цікаво. Я маю на увазі… хм… Я знаю, що не подобаюся тобі”.

Гвендолін продовжувала сміятися.

“Повинна тобі сказати, що ти кумедний. Б’юся об заклад, що в тебе ніколи не було дівчини, чи не так?”

Принижений Тор опустив очі і похитав головою.

“Припускаю, що і сестер у тебе немає?” – продовжувала вона.

Тор знову похитав головою.

“У мене є три брати”, – випалив він. Нарешті йому вдалося сказати щось нормальне.

“Невже?” – запитала Гвендолін. – “І де ж вони? У твоєму селі?”

Тор похитав головою. “Ні, вони тут, в Легіоні, зі мною”.

“Ну що ж, це має тішити тебе”.

Тор похитав головою.

“Ні. Вони мене терпіти не можуть. Вони б хотіли, щоб мене тут не було”.

І вперше посмішка зникла з її обличчя.

“Але чому вони тебе не люблять?” – запитала вона з жахом. – “Твої рідні брати?”

Тор знизав плечима: “Хотів би я знати”.

Якийсь час вони йшли мовчки. Раптово він злякався, що зіпсував їй гарний настрій.

“Але не турбуйся, мене це не хвилює. Так було завжди. Насправді, тут я зустрів хороших друзів. Кращих друзів, які у мене коли-небудь були”.

“Мій брат? Ріс? ”– поцікавилась вона.

Тор кивнув.

“Ріс хороший”, – сказала Гвендолін. – “В якомусь сенсі він – мій улюбленець. Знаєш, у мене чотири брати: троє з них рідні, один ні. Найстарший – син батька від іншої жінки. Мій зведений брат. Ти знаєш його, Кендрика?”

Тор кивнув: “Я йому зобов’язаний. Саме завдяки Кендрику для мене знайшлося місце в Легіоні. Він хороша людина”.

“Це правда. Він є одним з кращих людей королівства. Я люблю його як рідного брата. А ще я так само люблю Ріса. Решта два… ну… Ти знаєш, які бувають сім’ї. Не всі ладнають між собою. Іноді я дивуюся, що у всіх нас одні і ті ж батьки”.

Тепер Тору стало цікаво. Він хотів дізнатися більше про те, ким вони були, про її ставлення до них, чому вони не були близькі. Тор хотів запитати її про це, але не наважувався пхати носа не в свою справу. Крім того, здавалося, що вона теж не хотіла докладно зупинятися на цьому. Гвендолін здавалася щасливою людиною – людиною, якій подобається думати лише про хороше.

Коли стежка лабіринту закінчилася, перед двором постав інший сад, де трава була ідеально підстрижена і вирізана в різні форми. Це була свого роду гральна дошка, яка простягалась як мінімум на п’ятдесят футів в кожному напрямку, з величезними дерев’яними фігурами, вищими за Тора, встановленими по всій ділянці.

Гвендолін закричала від захвату.

“Зіграєш?” – запитала вона.

“Що це?” – поцікавився Тор.

Вона обернулася і здивовано подивилася на нього.

““Ти ніколи не грав у цю гру?” – перепитала вона.

Збентежений Тор похитав головою, відчуваючи себе ще більшим селюком, ніж будь-коли.

“Це найкраща гра!” – вигукнула вона.

Вона, взявши руки Тора в свої, потягла його на поле. Гвендолін була переповнена захопленням. Тор не зміг утриматися від посмішки. Відчуття того, що її руки знаходяться в його руках, збуджувало його більше, ніж це гарне місце. Відчуття бажаності. Вона хотіла, щоб він пішов з нею. Вона хотіла провести час з ним. Навіщо комусь піклуватися про нього? Особливо комусь, як вона? Йому все ще здавалося, що це все марево.

“Стань там”, – попросила вона. – “За тією штукою. Ти повинен її пересунути, але у тебе на це є тільки десять секунд”.

“Що означає пересунути її?” – запитав Тор.

“Вибирай напрямок, швидко!” – вигукнула Гвендолін.

Тор підняв величезний дерев’яний брусок, дивуючись його вазі, і, пройшовши кілька кроків, опустив його на іншу клітинку.

Без вагань, Гвен підштовхнула свій власний брусок, який став на брусок Тора і повалив його на землю.

Вона закричала від захвату.

“Це був поганий хід!” – сказала вона. – “Ти став прямо на моєму шляху! Ти програв!”

Спантеличений Тор дивився на два бруска на землі. Він не зрозумів цю гру взагалі.

Вона засміялася, взяла його за руку та продовжила вести його стежками.

“Не хвилюйся, я тебе навчу”, – сказала вона.

Його серце кружляло від її слів. Вона буде його вчити. Вона хоче знову його побачити. Проводити час з ним. Невже йому все це сниться?

“То скажи мені, що ти думаєш про це місце?” – запитала вона, ведучи його