Читати книгу - "Завдання Героїв"

в інші лабіринти, прикрашені квітами різних відтінків, восьми футів у висоту. Невідомі Тору комахи кружляли над їх верхівками.

“Це найкрасивіше місце з усіх, що я коли-небудь бачив”, – щиро відповів Тор.

“А чому ти хочеш бути членом Легіону?”

“Це все, про що я коли-небудь мріяв”, – промовив він.

“Але чому?” – допитувалася вона. – “Тому що ти хочеш служити моєму батькові?”

Тор думав про це. Насправді, він ніколи не ставив собі питання – чому. Просто так було завжди.

“Так”, – відповів він. – “Королю. І Кільцю”.

“А як щодо життя?” – запитала вона. – “Чи хочеш ти мати сім’ю? Землю? Дружину?”

Гвендолін зупинилася і подивилася на нього. Тор був змучений. Ніколи раніше він не думав про ці речі і не знав, що їй відповісти. Її очі блищали, коли вона дивилася на нього.

“Гм… Я… Я не знаю. Насправді я ніколи не думав про це”.

“А що б твоя мама сказала з цього приводу?” – грайливо запитала Гвендолін.

Тор зніяковів.

“У мене немає матері”, – сказав він.

Посмішка зникла з її лиця.

“Що з нею сталося?” – запитала вона.

Тор збирався відповісти їй, розповісти все. Вперше в житті він стане говорити про матір з ким-небудь. І що було справді дивно, так це те, що йому дійсно хотілося це зробити. Він відчайдушно хотів відкритися їй, цій незнайомці, і дозволити їй зазирнути у найпотаємніші куточки його душі.

Але щойно він відкрив рот, щоб відповісти, раптом з нізвідки пролунав суворий голос.

“Гвендолін!” – почувся крик.

Вони обидва обернулися і побачили її мати, Королеву, одягнену у вишукане вбрання. Вона прямувала до своєї дочки у супроводі своїх служниць. Вираз її обличчя був дуже сердитим.

Королева підійшла впритул до Гвен, грубо схопила її за руку і повела за собою.

“Іди всередину зараз же. Що я тобі казала? Я не хочу, щоб ти знову говорила з ним. Ти мене зрозуміла?”

Лице Гвен почервоніло, що переросло в гнів та гордість.

“Відпусти мене!” – крикнула вона матері. Але це було марно – Королева продовжувала відводити її подалі від цього місця, і служниці теж оточили дівчину.

“Я сказала відпусти мене!” – репетувала Гвендолін. Вона в розпачі дивилася на Тора. Її сумний погляд благав.

Тор розумів її почуття – він і сам це відчував. Він хотів покликати її, відчував як розбивається його серце, коли бачив як її уводять. Йому здавалося, ніби на його очах руйнується його майбутнє.

Він довго стояв там після того, як вона зникла з поля зору. Він дивився її вслід, завмерши на місці і затамувавши подих. Він не хотів йти, не хотів забувати все це.

Найбільше він боявся уявити, що більше ніколи не побачить її знову.

* * *

Тор плентався назад до замку, все ще не оговтавшись від зустрічі з Гвен. Він насилу помічав те, що відбувається навколо. Його розум був поглинений думками про неї; її обличчя не зникало з його уяви. Вона була чудова. Гвен – найвродливіша, найдобріша, наймиліша, найніжніша і найкумедніша дівчина з усіх, кого він зустрічав. Йому необхідно знову її побачити. Тор відчував біль від того, що вона не з ним. Він не розумів своїх почуттів до неї, і це лякало його. Він ледве знав Гвендолін, тим не менш, він вже відчував, що не може без неї.

В цей же час він думав про те, як Королева відвела її. Від думки про те, які могутні сили стоять між ними. Йому стало зле. Сили, які з якоїсь причини не хочуть, щоб вони були разом.

Намагаючись зрозуміти все це, раптом він відчув міцну руку на своїх грудях, яка намагалася його зупинити.

Тор підвів очі і побачив молодого хлопця – можливо, на пару років старше за нього, високого і худого. На ньому був найдорожчий одяг, який він коли-небудь бачив – королівські пурпурні, зелені та червоні шовки, старанно прикрашений капелюх з пером. Він скривився. Хлопець мав елегантний вигляд, здавався розбещеним, немов виріс в розкоші – його руки були м’якими, а високі вигнуті брови висловлювали презирство.

“Моє ім’я Алтон”, – почав хлопець. – “Я – син лорда Алтона, перший двоюрідний брат Короля. Ми є лордами королівства протягом семи століть. Що дає мені право бути Герцогом. А ти навпаки – простолюдин”, – сказав він, майже випльовуючи слова. – “Королівський двір тільки для членів королівської сім’ї. І для знаті. Але не для таких, як ти”.

Тор стояв, поняття не маючи, хто ця людина, і що він зробив, щоб вивести його з себе.

“Чого ти хочеш від мене?” – запитав Тор.

Алтон захіхікав.

“Зрозуміло, звідки тобі знати? Ймовірно, ти взагалі нічого не знаєш, чи не так? Як ти смієш з’являтися тут і прикидатися одним з нас?” – випалив він.

“Я ніким не прикидаюся”, – сказав Тор.

“Ну, мене не хвилює, куди ти мітиш. Я всього лише хочу попередити тебе, поки твої фантазії не завели тебе занадто далеко, що Гвендолін моя”.

Вражений Тор потупився на нього. Його? Він не знав, що сказати.

“Наш шлюб влаштований з самого народження”, – продовжував Алтон. – “Ми – ровесники і наше становище однакове. Плани вже реалізуються. Не думай навіть на секунду, що може бути по-іншому”.

В Тора перехопило подих. Він навіть не знайшов у собі сили відповісти.

Алтон підійшов до нього ближче і подивився на нього.

“Бачиш”, – виголосив він нишком. – “Я дозволяю Гвен фліртувати. У неї багато залицяльників. Час від часу їй стає шкода простолюдина або слугу. Вона дозволяє їм стати її розвагою, забавою. Ти, мабуть, вирішив, що за цим криється щось більше. Але для Гвен це несерйозно. Ти всього лише черговий знайомий, чергова розвага. Вона збирає їх, як ляльок. Вони для неї нічого не значать. Вона надихається появою нового простолюдина, але через день або два їй стає нудно. Вона скоро тебе кине. Насправді ти для неї ніщо. А до кінця цього року ми з нею одружимося. Назавжди”.

Очі Алтона широко розкрилися, демонструючи його рішучість.

Тор відчув, як його серце розбилося від почутих слів. Невже Алтон сказав правду? Невже він насправді нічого не означає для Гвен? Він був збитий з пантелику. Тор не знав, чому вірити. Вона здавалася такою щирою. Але, можливо, він просто зробив неправильні висновки?

“Ти брешеш”, – нарешті відповів Тор.

Алтон презирливо посміхнувся, після чого ткнув своїм ніжним пальцем у груди Тору.

“Якщо я знову побачу тебе поруч з нею, я викликаю королівську охорону! Вони заарештують тебе!”

“На якій підставі?!” – запитав Тор.

“Мені не потрібні підстави. У мене є становище. Вони повірять всьому, що я скажу. Коли я покінчу з наклепами на тебе, половина королівства повірить в те, що ти – злочинець”.

Алтон самовдоволено посміхнувся. Тору стало зле.

“Тобі не вистачає честі”, – сказав Тор, не розуміючи, як хтось може чинити так непристойно.

Алтон пронизливо розсміявся.

“Я ніколи не мав честі”, – сказав він. – “Честь – для дурнів. Я маю все, що захочу. Тримай честь при собі. А я отримаю Гвендолін”.

Розділ двадцятий

Тор з Рісом вийшли через арочні ворота Королівського Двору на дорогу, яка вела до казарм Легіону. Охоронці стали струнко, коли хлопці пройшли біля них. Тор відчув велике почуття приналежності, він вже перестав бути чужинцем. Хлопець згадав, як ще декілька днів тому охоронець виганяв його звідси. Як швидко все змінилось за такий короткий проміжок часу.

Тор почув крик і подивився вгору. Він побачив, що високо над головою, дивлячись вниз, кружляв Естофель. Птах різко почав спускатись вниз. Збуджений Тор простягнув руку, на якій носив металеву рукавичку. Птах піднявся і полетів все вище