Читати книгу - "Кам’яне яйце"

одного. Джозефе… Я вже не дорожу не тільки власним, а й твоїм життям. Для мене вже немає нічого дорогого, рідного в цьому світі. Лише крихітний черв’ячок недотруєної, недогнилої совісті ще ворушиться, ще живе… «Жити чесно дуже нелегко, але ще важче для мене відчуватися коров’ячим коржем на дорозі, який ні за що не відповідає і якому ні перед ким не соромно…» Я зроблю все, щоб мені не було соромно перед Богом. Якого немає. І пробач мені, Джозефе. Господи, якого немає, пробач мені все, що зможеш пробачити».

Генерал дістав з кишені рапану, невелику морську мушлю, підняту з морського дна колись ще молодим Петером Девісом, приклав її до вуха. Слухав. Полковник Форест кинув на нього іронічний погляд.

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнулася шасі бетонованої смуги і сховалась в темній пащеці підземного аеродрому.

«Нашу любов вимірюють рентгенами.

Весна. Бліндаж. І сльози на щоках.

Наша любов — радіаційна бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

Нашій любові — і галактики замало.

Поезія війни. Поезії — війна!

Наша любов — це спалах наднового

радіоактивного космічного вина…»

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Всі вже добряче підпили. Молода компанія забрела в нічний бар. Блимала світломузика, і всі блаженно релаксувалися у глибоких кріслах, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму.

Сігна не танцювала, сиділа, примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа.

Поруч із нею розсівся уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — таким собі дженджуриком. Він час від часу втирав долонею спітніле чоло і обводив присутніх одурілим поглядом, у якому прозирала якась п’яна затравленість.

— Потанцюємо, Хенк?

— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — В голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…

— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…

— Хоча б і так… — криво усміхнулася його фізія. — Але мій старий ще довго тягнутиме. І хай тягне. У нього це гарно виходить. Ходімо і справді потанцюємо. Життя — це рух. І мушу сказати, що не лише в космічних далях…

— Хенк, навіщо ти знову нагадуєш мені про Джозефа? Я його не бачила вже чотири місяці. І невідомо, коли побачу.

— Та й навіщо тобі його бачити. І так усі знають, що він — твій. А ти — його кицька. І ти його обов’язково дочекаєшся. Таких, як він, варто чекати навіть якщо дуже не терпиться… Ходімо танцювати, — він поклав руку дівчині на плече.

Сігна млосно підвелася:

— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші. — Сігна хихикнула.

— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних буднях, ох, пробач, у земних блуднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про астронавта Джозефа Девіса!

— Не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…

— То й люби собі на здоров’я. — Хенк виповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби усіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тією силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі… Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові. Космічна любов мегатонного віку, вона вимірюється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…

— Припини, Хенк! Не блазнюй!

— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині ще по-справжньому турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будемо удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…

— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.

«Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем все більше переконуюсь — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби нації, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації» , як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємося ми лише тоді, коли бачимо живі гроші».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

«Червоного пса» шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, і залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми. І ніхто не відчував ніякої вини. Ото тільки генерал Девіс відчував якусь провину перед Богом.

— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.

— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати до гвинтика і потім змонтувати