Читати книгу - "Слідами змови"

Вже запали сутінки, коли сер Філіп і джентльмен у жовтому вийшли з вежі й замкнули за собою двері. Щоб не ризикувати, я не зрушив з місця, аж доки вони заїхали в долину. Тоді я побіг у Цитадель. Том і Кіт саме вечеряли.

— А я саме хотів іти тобі на зміну, — сказав Том.

— Нарешті вони вшилися. Висиділи нівроку!

— Мабуть, готуються навсправжки, — промимрив Том. Він позіхнув і потягнувся. — Швидше їж та підемо вниз.

— Ходімо зараз. А то зовсім смеркне.

— Нема чого поспішати. У вежі все одно вже темно: адже там не вікна, а бійниці. Я візьму свічку.

Поки я вечеряв, він розповів про свій план. Мені належало зійти в долину і причаїтися біля стежки. Як тільки хтось з'явиться, я закричу совою, а потім відійду на безпечну відстань і ще разів зо два дам той самий сигнал, щоб Том почув його напевно. В свою чергу, він свисне, коли скінчить щасливо роботу. Для мене це буде знак, що моє чергування скінчилося і можна вертатися в табір. Кіт тим часом сидітиме в Цитаделі.

— Будем сподіватися, що тут немає справжніх сов, — сказав Том.

— То, може, мені краще свиснути?

— Ні, ти викажеш себе свистом. Свисти лише тоді, коли поблизу нікого не буде. Давай домовимося так: якщо, часом, крикне справжня сова, тоді свисни на знак того, що це не ти. Сподіваюся, ти не сплутаєш?

— О ні. Крик сови в разі небезпеки, свист — якщо все гаразд.

— Я не склеплю очей ні на хвилю, — жалібно мовила Кіт, — і увесь час дослухатимусь до найменшого шелесту в долині.

Я проковтнув останній кусень, Том вибив свою люльку, і ми пішли. Сходячи з гори, ми не розмовляли навіть пошепки. Незабаром на тлі зоряного неба з'явився чорний обрис кам'яної озії. Ми спинилися біля сходів. Том знайшов навпомацки мою руку, потиснув її підбадьорливо і рушив угору, до дверей вежі. Чого б тільки я не дав, щоб залишитися тут, напохваті, але треба було коритися наказові. Отож я повернувся й рушив стежкою далі в долину.

Пройшовши з півмилі, я вирішив, що пора спинитися. Якщо хтось ітиме стежкою і я дам умовний сигнал, Том матиме доволі часу, щоб зачинити двері й сховатися від переслідувачів. Якщо ж я подамся стежкою далі, ми можемо не почути сигналів один одного. Я помітив, що вітер дме мені в обличчя. Що ж, то краще. Він допоможе мені почути ворога і донесе мій сигнал до Тома.

Я сів і почав дослухатися. Десь поблизу клекотів і шумував Глендермейкін, що мчав по кам'янистому річищу. Але скоро я звик до шуму води. Мені здавалося, що кругом панує тиша, бо я вже не зважав на безперервне й одноманітне вирування річки. Я знав, що голос людини, цокіт копит чи брязкіт уздечки пролунає, як постріл пістоля, для мого напруженого вуха.

Скільки часу пробуде Том у вежі? Він попередив мене, що вартувати доведеться довгенько. Якщо йому не пощастить одразу знайти те, по що він прийшов, доведеться обшукати геть усю вежу, зверху донизу. А шанси на успіх, сказав він, були один проти двох. Здебільшого агенти марно гають свій час, і я мусив звикати до цієї копіткої роботи.

Примостившись на пласкій каменюці й дослухаючись до найменшого звуку, я поринув у спогади…

Я думав про зручну постіль у батьківському домі в Лонсдейлі, про наших лондонських друзів, про огрядного Десмонда та його добродушну дружину, шо саме, мабуть, збираються на літні гастролі, про запального Бербеджа й спокійного Шекспіра. В нашому театрі, певно, ідуть репетиції нової п'єси; адже за тиждень має відбутися перша вистава при дворі. Тільки за цим ми з Кіт шкодували, коли виїздили з Лондона. Нам так кортіло взяти участь у прем'єрі «Генріха V»!.. Потім я згадав сера Роберта Сесіля. Він, напевно, терпляче чекає листа, що його Том мав надіслати гінцем, бавиться своїм білим гусячим пером і обмірковує, як узгодити нашу роботу з діяльністю інших таємних агентів… Далі думка моя перенеслась на сера Джозефа Вільямса. Ото приємно йому було б посидіти зі мною якусь годину на камберлендській скелі, відчуваючи крізь штани її холод, і зустріти зорю світову, що займається за східними горбами.

Але що це? Свист? Ні. То мені здалося. Чого тільки не причується, коли просидиш ніч на самоті.

Місяць підбивався високо вгору. Я встав і пройшов стежкою на кілька ярдів далі до повороту, звідкіля було видно долину на цілу милю. Тепер уже ворог не застукає мене зненацька. Коли б хтось з'явився на стежці, я б побачив його виразно наче вдень.

Як довго немає Тома! Минуло вже багато годин. Мабуть, він засвітив свічку і списує документи. Я знав, що він не забере оригіналів, коли без цього можна буде обійтися. Він не хотів викликати у змовників підозру, аж доки Сесіль підготується схопити всіх одразу.

Надходив світанок. Вітер подував мені в обличчя щоразу сильніше. Він гуляв долиною, прихиляв до землі траву, нагинав папороть. Я збагнув, що, коли Том тепер дасть сигнал, я його не почую: вітер одразу ж підхопить звук і понесе в протилежний бік. Може, так воно вже й сталося. Либонь, той свист, що мені вчувся, був справжній сигнал. Напевно, Том уже сидить собі любенько в Цитаделі, розповідає Кіт за свої пригоди і дивується, чому це я так довго затримався.

Я досидів, поки місяць зблід і став тільки невиразною плямою на тлі світанку, що зазирнув через гори. Потім, знаючи, що по дорозі до табору можна й далі спостерігати за стежкою, я подався додому. Настав ранок, і я міг залишити своє місце із спокійним сумлінням.

Коли я підійшов до Цитаделі, назустріч мені вибігла Кіт. Вона була бліда й стривожена.

— Я вже почала за вас боятися, — сказала вона.

— Як бачиш, я живий і здоровий, — мовив я. — А Том уже прийшов?

— Ні, я його не бачила. А ти?

— Я теж.

Так