Читати книгу - "Слідами змови"

ми його більше й не побачили.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
В СЕРЦІ ТАЄМНИЦІ

Ми йшли униз схилом. Вежа, як завжди, здавалася безлюдною. Ми пильно обдивлялися долину, сподіваючись побачити Тома, що повертався в табір. Але його не було.

Що сталося? Він не міг сидіти й досі у вежі, принаймні не міг залишитися там з власної волі. Можливо, він потрапив у пастку. Що коли за ним причинилися двері і він опинився в якійсь темниці, звідки невільно дати нам сигнал? А може, там є шафа з потайною пружиною, що стромляє отруєну шпичку в руку тому, хто необачно спробує розчахнути дверцята? Ми чували про такі підступні пристрої, запозичені з Італії. Від сера Філіпа можна було чекати чого завгодно.

— Ми повинні з'ясувати, що сталося. А для цього нам треба зайти всередину, — сказала Кіт.

— Я піду сам, — заявив я. Тепер із нас двох я був за старшого. Хоч як мені хотілося взяти з собою Кіт, але я розумів, що не маю права наражати її на небезпеку. — А ти тут вартуй… і… Ти вмієш свистіти?

— Звичайно, вмію! — обурено мовила вона.

Том якось попередив нас, що коли з ним щось станеться, ми повинні звернутися до шерифа чи судді й прохати їх негайно вирядити урядового гінця до сера Роберта Сесіля.

Та справа була така нагальна, що ми не могли зволікати. Адже поки звістка дійде до Лондона, мине не менше як два-три дні і стільки ж, якщо не більше, доки Сесілів посланець прибуде в Камберленд. То невже ми могли сидіти стільки часу склавши руки?

— Ти тут вартуй, — повторив я. — І якщо я не вийду за двадцять хвилин…

— Я піду на розшуки!

— Е ні, голубонько. Ти щодуху побіжиш через гори до мого батька. Розкажеш йому, що сталося, а він уже добере способу допомогти нам. Якщо треба буде, то скличе людей, і вони увірвуться до вежі.

— То ходімо до нього зараз.

— Навіщо робити це передчасно. Може, Том живий-здоровий. А може, він просто впав із сходів і лежить непритомний. Не бійся, я буду обережний: ні до чого не торкатимусь і обмацуватиму кожну мостину, перш ніж ступати на неї всією вагою. До того ж у мене пістоль.

— Навіщо тобі пістоль, коли там нікого немає?

Я засміявся й помацав мідяний держак, що стирчав з-за пазухи.

— В кожному разі з ним спокійніше, =— відповів я.

Щоб мене не помітили з вежі, якщо там хтось є, я обережно поповз схилом гори. Але я мав таке почуття, що ніхто мене не помітив.

Я навшпиньки скрадався по сходах. Двері були прочинені. Отже, мені не довелося братися за роботу, яку я навряд чи міг виконати без Томового причандалля. Значить, він іще всередині. Він би ніколи не пішов, залишивши двері відчинені.

Я обережно штовхнув їх лівою рукою і ступив усередину, стискаючи правою держак пістолета. Двері відчинилися зовсім нечутно. Той, хто змастив замок, подбав також і про завіси, бо від мого поштовху збиті з товстенних колод двері гойднулися без жодного звуку. Цілу хвилину стояв я, напружено дослухаючись і чекаючи, щоб мої очі звикли до темряви.

Високо вгорі видніли вузенькі віконця. Крізь них спадали навскоси стовпи сонячного світла. Тепер я бачив, що в кімнаті нічого не було, крім павутиння та поламаного стільця.

Діл був вимощений сірими кам'яними плитами. Проте я не хотів ризикувати. Замість того щоб перейти кімнату навпростець, я почав обережно чалитися попід стінами до протилежних дверей. Наступна кімната скидалася на першу, але в одному кутку, в грубій зовнішній стіні, були вбудовані гвинтові сходи. Вони вели вниз у затоплений темрявою нижній поверх, що в таких вежах правив за льох і комору. Сходи здіймалися й на горішній поверх, де за часів, коли у вежі жив господар, були спочивальні.

В тому кутку лежала густа тінь, проте біля сходів я розгледів пляму. То була калюжа. Вода, сказав я сам собі. А проте… Я обережно нагнувся, вмочив палець у рідину і, випроставшись, підніс руку до світла. Якщо це вода, я побачу на пальці лише вологий блиск.

То була не вода. Я збагнув це відразу, відчувши, що рідина липка. Потім я побачив на кінчику пальця кругленьку червону плямку, таку темну, що вона здавалася майже чорною.

Я начебто вже й звик до крові, адже мені часто доводилося бачити, як ріжуть овець. Я бував на таких улюблених англійцями видовищах, як цькування ведмедів та півнячі бої. Але ту мить, коли я розгледів у себе на пальці темну загуслу кров, мене занудило.

Однак я опанував себе. Може, Том випадком посковзнувся на тих» чудернацьких покручених сходах — таку гадку я вже висловлював Кіт. То де ж він? Покотився приголомшений сходами вниз у погріб і лежить там зараз непритомний? Що ж, це неважко з'ясувати. Якщо він знепритомнів, доведеться покликати на допомогу Кіт.

Я рушив навпомацки сходами в темряву погреба. Один східець, другий, третій, четвертий… За кожним кроком я спинявся й дослухався. От аби мені сюди свічку!

Коли моя нога нечутно ступила на п'ятий східець, я вловив якийсь звук.

Над моєю головою пролунали кроки. Хтось сходив з горішнього поверху. Забувши про обережність, я ледве був не крикнув: «Томе!» Але вчасно стримався. Бо ту ж мить почув розмову. Згори йшло двоє.

Я застиг на місці, звівши курок пістолета. Невже вони сходять у погріб? Очевидячки, ні. Вони зупинилися у тій другій кімнаті, що колись правила за вітальню. Причаївшись усього лише за п'ять східців від них, я виразно чув кожне слово.

— Сподіваюся, він був сам, — сказав один хрипким голосом.

— Що, перепудився, Ентоні?

Другий голос був високий і насмішкуватий. Я збагнув, що чолов'яга з хрипким голосом — Ентоні Дункан з Траутбека, котрого ми