Читати книгу - "Женя і Синько"

— підвали, гру, таємниці, — але стримати себе не могла. Тридцять п’ять учнів — одні вражено, інші стривожено — уп’ялися поглядами в неї. Так, не мовчи — правду кажи! Вголос! Щоки в Жені знову спалахнули, чубець наїжачився.

— Петре Максимовичу! Я думала, він сам признається. Я не хотіла, а він!! А він!.. — дівчина аж захлинулась.

— Заспокойся. Хто там був? — спитав директор, хоча з «почерку» і знав, чия це робота.

— Бен! — кинула Цибулько й глянула Бенові просто у вічі, а той першу мить відбувався смішечком, ніби не дочув або не зрозумів, про кого мова. (А перед тим кидав на неї винуваті й ласкаві погляди: «Ти свій хлоп’яга, я тобі вірю! Не продаси й не видаси»). Проте награна посмішка швидко гасла, ось промайнула тінь тривоги, і Бен уже сердито заковзав на парті: «Зрадниця!»

— Бен це зробив! — докинула Женя. — І капела його! Хай сам розкаже!

— Так-так-так... — промовив директор, і його слова пролунали у напруженій тиші класу, як удари маятника.

Дід Андрон ошелешено глипав то на Бена, то на Петра Максимовича і, як риба на піску, хапав пересохлим ротом повітря. «Мати-богородиця! — защеміло йому під серцем. — Валідол! Забув дома валідол!..»

А за спиною Цибулько прошелестіло тихе й повзуче:

— Ябеда.

І знов:

— Ябеда ти...

Хтось штовхнув шептуна під бік, на задній парті засопіли й завовтузились хлопці. Почулося: «А ти встань і вголос, не шепчи!» І тоді — не дуже охоче — підніс руку Костя Панченко. Директор кивнув йому головою, — говори, мовляв.

Костя Панченко натрусив собі на чоло побільше волосся, нахмурився й забурмотів:

— Розумієте, от... Вона шпигунка. Вона грає разом з нами, а після того йде додому або в школу і, той...

— А що, — перебив директор, — Цибулько була на стадіоні разом з вами?

— Ні, не була.. Тобто ні — була!.. Не була, а тоді, той... прийшла, а ми всі на неї, щоб не те... — замолов Костя, уже геть заплутуючись.

Бен зрозумів, що цей тріпло може остаточно видати їх (бо вже, по суті, підтвердив слова Цибулько) й кинувся рятувати:

— Я зараз все розкажу, Петре Максимовичу! — Він втупився в директора щирим відвертим зором і заговорив без найменшого зніяковіння. — Було так, чесне слово. Ми прийшли на стадіон, коли глядь: а дерева лежать зрубані. Ну, не зрубані, а той... повикручувані... Це, видно, хтось до нас їх, чесне слово, порубав чи, точніше поламав. Ми їх не чіпали, ну, не чіпали, чесне слово, ми тільки той... взяли, котрі на землі валялись, і тоді я сказав хлопцям: давайте, кажу, пограємось, і цей...

Бен почав бадьоро, але скоро збився, як і Костя Панченко, на «той» і «цей». Мабуть, відчув холодну тишу в класі, дідове гнівне сопіння і коротке директорове: «Досить!»

Петро Максимович сидів, затулившись долонею. Хтозна, чи він прислухався до нерівних стуків свого хворого серця, чи йому соромно й боляче було за Бена: де, від кого навчився цей хлоп’як кривити душею?

— Бене! — трохи різкіше, ніж звичайно, промовив директор. — Я вже мав з тобою розмову щодо куріння. Я просив тебе — давай без фальші, без лицемірства. І знову повторюю: невже ти думаєш, що я, що Цибулько, що всі ми в класі настільки примітивні, настільки по-дурному наївні, що не можемо зрозуміти, як ти брешеш. Та в тебе ж на фізіономії написано: неправда... От що, друже! — запалився директор й заговорив схвильовано. — Не страшні хлоп’ячі дурощі, ваші хлоп’ячі витівки. Не страшні! І навіть шкода, яку ви заподіяли, не так страшна. Але це при тій умові, якби ви самі прийшли й чесно призналися. Страшне, голубчику, знаєш що, — брехня! Брехня, Бене! Ота маленька, невинна брехня, що веде до великої, що, як іржа, все глибше й глибше роз’їдає душу. Туї можна посадити, вибите вікно вставити. А совість? Її не вставиш!

Фальш роз’їдає людину наскрізь і часом — безповоротно. Ніщо вже не врятує тоді пропащого. Схаменись, Бене! Схаменіться, хлопці! Поки не пізно...

Дід Андрон сидів приголомшений, білий як стіна. Він сам передчував, коли сказали, що хтось із 5-А знищив туї, — передчував, що тут не обійшлося, мабуть, без Бена. Але не чекав, не сподівався дід, що коханий онук так осоромить його перед класом.

— Господи! — бурмотів про себе Андрон. — Нема вже сил у мене упоратись з ним. Я його виняньчив, вигодував, тепер хай батьки виховують. Хай вони беруть його в руки, наставляють на розум. Нема вже в мене терпцю!

Коли пролунав дзвінок, дід попрощався з директором. Подав йому довгу клешнювату руку й гаряче запевнив, що негайно вдарить телеграми, одну в Європу, другу в Азію, скличе додому зятя й дочку, які застряли десь за границею, нехай вони їдуть і займаються своїм сином.

Бо куди це годиться — одна дитина, і та росте сиротою при живих батьках!

Андрон Касянович важко потупав коридором, несучи додому невтішні думи, а директор спустився на перший поверх в учительську і там з’ясував, що не прийшов учитель праці, збори у нього на заводі. Отже, у 5-А через один урок буде «вікно» — вільна година. Петро Максимович постояв перед розкладом, помугикав (а з голови не виходила Бенова історія) і сказав собі: «Піду. Ще раз потрушу їх. Ці хлопчики легко від мене не відкараскаються».

5-А здивовано притих, коли через урок знову з’явився до них Петро Максимович. Видно було, що він охолонув, пом’якшав і зараз мав не такий похмурий вигляд.

— Хоч ви й стомилися, хоч і набрид я вам сьогодні, — сказав директор, збираючи коло очей добродушні зморщечки, — але я все-таки нагрянув до вас ще раз. Не можу заспокоїтись. Є деякі речі, які я хочу з’ясувати — для себе і для вас.

Петро