Читати книгу - "Російські казки"

молодша тільки про господарство дбала. Збирається батько до міста і питає у своїх дочок, якій що купити? Старша просить:

— Купи мені тканини на сукню!

І середульша те саме каже.

— А тобі що, доню моя улюблена? — питає у меншої.

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько попрощався з ними і поїхав до міста; старшим купив тканини на сукні, а пір’їнки Фініста — ясного сокола ніде не знайшов. Повернувся додому, старшу і середульшу дочок обновами порадував.

— А тобі, — каже найменшій, — не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Та нехай, — сказала вона, — може, наступного разу пощастить знайти.

Старші сестри кроять та обновки собі шиють, над нею посміюються; а вона все відмовчується. Знову збирається батько до міста й питає:

— Ну, дочки, що вам купити?

Старша й середульша просять по хустині купити, а менша каже:

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько поїхав до міста, купив дві хустки, а пір’їнки й у вічі не бачив.

Повернувся назад і каже:

— Ой, доню, я ж знову не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Нічого, батеньку; може, іншим разом пощастить.

От і втретє збирається батько до міста й питає:

— Кажіть, дочки, що вам купити?

Старші кажуть:

— Купи нам сережки.

А менша знову за своє:

— Купи мені пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько купив золоті сережки, кинувся шукати пір’їнку — ніхто такого не знає; засмутився і поїхав із міста. Тільки-но виїхав за заставу, а назустріч йому дідок несе коробочку.

— Що несеш, старий?

— Пір’їнку Фініста — ясного сокола.

— А що за неї правиш?

— Давай тисячу.

Батько заплатив гроші й поскакав додому з коробочкою.

Зустрічають його дочки.

— Ну, доню моя люба, — каже він меншій, — нарешті й тобі купив подарунок; на, візьми!

Менша дочка трохи не підскочила від радості, взяла коробочку, стала її цілувати-голубити, міцно до серця тулити.

Після вечері всі порозходилися спати по своїх світлицях; прийшла і вона до своєї кімнати, відкрила коробочку. Пір’їнка Фініста — ясного сокола враз вилетіла, вдарилася об підлогу, і явився перед дівчиною прекрасний царевич. Повели вони поміж собою розмови солодкі, любі. Почули сестри й питають:

— З ким це ти, сестричко, розмовляєш?

— Сама із собою, — відповідає красна дівчина.

— Ану, відчини!

Царевич ударився об підлогу — і зробився пір’їнкою; вона взяла, поклала пір’їнку в коробочку й відчинила двері. Сестри й туди дивляться, і сюди заглядають — нема нікого!

Щойно вони пішли, красна дівчина відчинила вікно, дістала пір’їнку й каже:

— Лети, моя пір’їнко, в чисте поле, погуляй до пори до часу!

Пір’їнка обернулась ясним соколом і полетіла в чисте поле.

Наступної ночі прилітає Фініст — ясний сокіл до своєї дівчини; почалися в них розмови веселі. Сестри почули й одразу до батька побігли:

— Батеньку! У нашої сестри хтось уночі буває; і зараз сидить і з нею розмовляє.

Батько встав і пішов до меншої дочки, заходить до неї у світлицю, а царевич уже давно обернувся пір’їнкою і лежить у коробочці.

— От ви негідниці! — накинувся батько на своїх старших дочок. — Що ви на неї наклеп зводите? Краще б за собою пильнували!

Наступного дня вирішили сестри схитрувати: увечері, коли надворі зовсім стемніло, підставили драбину, набрали гострих ножів і голок та застромляли на вікні красної дівиці.

Уночі прилетів Фініст — ясний сокіл, бився-бився — не міг потрапити до світлиці, тільки крильця собі обрізав.

— Прощавай, красна дівчино! — сказав він. — Як надумаєш мене шукати, то шукай за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Три пари черевиків залізних стопчеш, три посохи чавунних зламаєш, три проскури кам’яних згризеш, перш ніж знайдеш мене, доброго молодця.

А дівчина спить собі: хоч і чує крізь сон ці слова непривітливі, а встати-прокинутися не може.

Вранці прокидається, дивиться — на вікні ножі та голки настромлені, а з них кров так і капає. Сплеснула руками:

— Боже мій! Певно, сестри погубили мого друга милого!

Миттю зібралася й пішла з дому. Побігла до кузні, викувала собі три пари залізних черевиків та три посохи чавунних, запаслася трьома кам’яними проскурами й вирушила в дорогу — шукати Фініста — ясного сокола.

Ішла-ішла, пару черевиків стоптала, чавунний посох зламала і кам’яну проскуру зжувала; приходить до хатинки і стукає:

— Господарю і господине! Прихистіть мене на ніч.

Відповідає бабуся:

— Ласкаво просимо, красна дівчино! Куди йдеш, голубко?

— Ой, бабусю! Шукаю Фініста — ясного сокола.

— Ну, красна дівчино, далеко ж тобі шукати буде!

Уранці каже бабця:

— Іди тепер до моєї середульшої сестри, вона тебе добра навчить; а ось тобі мій подарунок: срібне денце, золоте веретенце; почнеш мичку[10] прясти — золота нитка потягнеться. — Потім узяла клубочок, покотила його по дорозі й наказала за ним слідом іти. — Куди клубочок покотиться — туди й прямуй!

Дівиця подякувала старенькій і пішла за клубочком.

Скоро чи ні, а друга пара черевиків стоптана, другий посох зламаний, ще одна кам’яна проскура зжована; нарешті прикотився клубочок до хатини. Вона постукала:

— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.

— Ласкаво просимо! — відповідає бабуся. — Куди йдеш, красна дівчино?

— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.

— Далеко ж тобі шукати доведеться!

Уранці