Читати книгу - "Пустоцвiт"

саме на російський трон!!! Як же можна одразу полюбити цю загадкову грандіозну імперію, якщо в ненависті до неї юний Карл-Петер-Ульріх тільки й черпав сили, годинами виструнчившись на варті?!

Тож напади жовчної ненависті повторювалися із завидною регулярністю, нервуючи Велику княгиню. Софіхен же й без того мучилася дивним спогадом, від якого ніяк не могла відкараскатися. Незабаром після того, як наприкінці літа минулого року імператриця Єлизавета Петрівна особистим посланням сповістила її батьків, що принцеса Софія-Фредеріка-Августа Анхальт-Цербстська визнана гідною найбільшої честі – стати нареченою Великому князеві Петру Федоровичу, спадкоємцеві російського престолу, щасливу обраницю запросив у гості сам Фрідріх Прусський. Зрозуміло, вона поїхала до короля в супроводі матінки, однак у Потсдамі Йоганну-Єлизавету Ґолштин-Ґотторпську одразу ж відокремили від дочки, і весь час візиту стара принцеса провела серед малозначущих персон, розриваючись від нападів ревнощів і цікавості.

Зате Софіхен цілий день перебувала разом із Фрідріхом Прусським і декількома його наближеними. Поки щасливий король демонстрував особисто виконані ескізи майбутнього палацу Сан-Сусі (яким уже тоді пишався), щоб відволікти думки присутніх від Сілезької війни, усе йшло більш-менш гладко. Однак за обідом Його Величність довів, що недарма встиг заслужити прізвисько «короля-філософа», зненацька влаштувавши гості справжній іспит з географії й історії Російської імперії. Софіхен довелося ґрунтовно напружити пам'ять і показати, якими знаннями постачили її вчителі, найняті матінкою. І раптом з'ясувалося, що майбутня Велика княгиня знає, по суті, дуже мало!..

Змусивши гостю не раз почервоніти за своє неуцтво, Фрідріх (під легкі смішки наближених) прочитав коротку лекцію про своє розуміння того, що ж являє собою майбутня вотчина Софіхен. При цьому він акцентував її увагу на Малоросії! Фіке так і не змогла зрозуміти справжнього ставлення Фрідріха до цього краю, який він сприймав чи то як свого потенційного союзника, чи то як супротивника: зі слів Фрідріха випливало, що вже ціле сторіччя Малоросія являє ледь не головне джерело неприємностей і для самої Росії, і для сусідніх держав – Польщі, Османської імперії, Кримського ханства. З усіма цими державами Малоросія то воювала, то мирилася. А коли наступав зовнішній спокій, край розшматовували криваві міжусобиці.

«Послухайте, Софіхен, не можна ж ставитися до обов'язків майбутньої королеви настільки безвідповідально! Ви повинні ясно уявляти собі, із чим зіштовхнетеся в далекій землі, що незабаром стане вашим новим домом. Інакше одного разу ризикуєте посваритися зі своїми майбутніми підданими настільки ж зненацька, як імператор Петро Великий посварився з гетьманом Іваном Мазепою, коли останній змушений був перейти на бік Карла XII під час Північної війни», – мовив наприкінці вченої лекції Фрідріх.

І от згадавши настанови «короля-філософа», Велика княгиня щосили намагалася розглянути у довкіллі бодай щось підозріле…

І чомусь не знаходила!!!

Це ставило Софіхен в абсолютний тупик: невже Фрідріх Прусський настільки помилявся?! А якщо не помилявся – де ж тоді зрадники, бунтівники й інші збурювачі буколічного спокою, що панував скрізь, де проїжджав імператорський кортеж?..

* * *

Наближаючись до Глухова, прокинулися якнайраніше, тому що вирішили прибути туди на самому світанку. Але на землю впав такий густий туман, що рідкий старожил міг пригадати, коли траплялося щось подібне… та й чи траплялося взагалі?! Імператорський кортеж, і без того незграбний, просувався чи не навпомацки.

– Дивна річ, як змінюється навколишній світ залежно від погоди! Дощ робить усе навколо сумним, а туман – казковим… Хіба ж ні, душа моя Олесеньку?..

Туман налаштував імператрицю на ліричний лад. До того ж, вона очікувала, що в тумані кортеж уже неодмінно наштовхнеться на якихось місцевих духів!.. Государиня з цікавістю вдивлялась у вікно дормеза, намагаючись щось розгледіти. Але тут пригріло сонечко, і туман майже миттєво розсіявся, оголивши перед імператрицею криваво-червоні лани.

– Ой, Олесеньку, подивись тільки на це: ціле поле крові!!! – збуджено скрикнула Єлизавета Петрівна.

– Це не кров, моя панночко, це квіти.

– Які такі квіти? їх і видно не було…

– Маки, моя панночко.

І государиня зворушувалася цілим полем червоних маків.

Водночас Софіхен вислуховувала від Петра Федоровича чергову порцію грубої солдатської лайки. На відміну від імператорського екіпажа, де панували мир і любов, обстановка у великокнязівському дормезі звично розжарювалася…

Щоранку навколишня картина змінювалася, немов у казці. Спочатку густий туман топив землю, як тополиний пух. Та ледь пригрівало сонечко, туман безповоротно танув, відкриваючи розкішне буйноцвіття. Яблуні, сливи, вишні нагадували біло-рожеві хмари, що за чиїмось чарівним велінням спустилися на землю. А запаморочливі аромати квітучих садів – хіба ж це не диво?!

Імператриця була в абсолютному захваті.

– Едем, Едем, от ти де!!! – раділа государиня.

Софіхен хотіла, наслідуючи приклад імператриці, окликнути когось із чергових офіцерів, щоб той наламав з дерев квітучих гілок і приніс їй, але цьому романтичному наміру категорично противився Петро Федорович:

– Ах, пані, облиште, прошу: невже вас розчулили білі пелюстки?! Та ще до вечора вони обпадуть, потім згниють і почнуть смердіти, отруюючи повітря! Гілки ж засохнуть, і їх доведеться викинути. Чи ви думаєте, що наші слуги не відшукають достатню кількість хмизу для розпалювання вогнища на черговому постоялому дворі?..

Загалом, кожен поводився в повній відповідності зі своїми схильностями і звичками.

Глухів зустрів імператорський кортеж залпами гарматного салюту і церковними дзвонами. Це зворушило Єлизавету Петрівну до сліз, вона постійно хрестилася й виглядала хоча й виснаженою, зате абсолютно щасливою!

Дорогих гостей відвели до Міністерського будинку, слуг і охорону розквартирували по хатах. Ігноруючи частування, втомлена государиня й її наближені пішли відпочивати.

Наступного ранку на імператрицю очікував ситний сніданок, що її дуже втішило. З приводу приїзду государині в Михайлівській церкві відслужили урочисту літургію. Служба настільки розчулила імператрицю, що вона навіть заплакала.

На виході з церкви святково вдягнена генеральна старшина й депутація найбільш іменитих козаків подали Єлизаветі Петрівні петицію про необхідність поновлення в Украйні гетьманства. Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна пообіцяла розглянути клопотання й задовольнити його найближчим часом. Це спричинило бурю захвату серед присутніх.

Увечері на честь приїзду високих гостей відбулося грандіозне гуляння. Місто сяяло святковими вогнями. На всі площі викотили безліч діжок хмільних напоїв –