Читати книгу - "Вийди і візьми"

органами, яких розплодилося, як ніколи, змушуючи дбати про належне алібі — штукенцію, певнішу за хабарі. Був мов павук, зугарний вдовольнятися дрібними комахами у знанні, що буде і щось суттєвіше, з яким, хоч і вовтузні, але й наїдку. З постачальниками майже ніколи не розмовляв — ні з дрібними, ні з великими, полагоджував усе мовчки, навіть жестів уділяючи необхідний мінімум. Звикли до нього, який знав їхні скромні потреби, потребували його, здатного заплатити бодай щось у час, у який ніхто нічого не платив, а скрізь лише вимагали.

Приходячи день у день, Жак розбирав автомобіль, почавши корпусом, доки зняв усе, що міг. Як западали сутінки, автомобіль нагадував жука, навколо якого вовтузиться інша, менша, худорлявіша, але й вища комаха. Із прив’язаним до спини дахом і крилами Жак скидався на Ікара, здатного сяк-так іти, та не летіти. Було вже темно, й Ікар залишив трофеї під сходами, куди майже не проникало світло жарівки, що тьмаво осяювала пітьму першого поверху. Вже в ліжку відчув, як тілом розповзається несказанна втома; очі заплющилися, і ще довго марився дім у вигляді багатокімнатного салону не розібраної до кінця «волги», що не мала господаря.

«Від сьогодні зарплата зберігатиметься у сейфі», — тільки як він повідомить про це, якщо всі й так невдоволені постійними затримками? «Що вдієш», — шеф перехопив Жаків сум’ятний, спрямований на шафку в кутку приміщення погляд. «Але…» — Жак не вмів опиратися. «Директива», — шеф багатозначно підніс палець, показуючи, здавалося, кудись вище за стелю і за всі керівні кабінети — туди, звідки взимку падає сніг на голову. Жак підвів погляд. Муха, що дріботіла стелею, на тлі побілки виглядала чорнішою, і Жакові здалося, наче вона з нього кепкує. Раптом стеля й підлога помінялися місцями, тепер муха перебувала на підлозі, а він звисав зі стелі, причеплений підошвами напастованих мештів. Ось стеля-підлога загойдалася, і тієї миті, як ладний був ухопитися руками за стіл, співрозмовник запропонував йому сісти.

Пелюстки розкритих парасолькою квітів були рожеві—досередини інтенсивніші, по краях білуваті. «Штучні», — скривився шеф, беручи вазку і здуваючи порох. «Не прибирає, — поскаржився. — Усе прибирає, квітів не торкається». «І вода давно висохла», — зазирнув, витягши букет, досередини. «Жодної крапельки», — і мовби на підтвердження перевернув вазочку догори дриґом. «Неподобство! — Жак відчув, як у ньому наростає обурення. — Недбальство! Доки таке можна терпіти?!» «А квіточки води хочуть, — вів незворушно шеф. — Навіть матірчані». Відтак: «З тканини. Як тільки їх роблять такими…» «Штивними», — поквапився Жак. «Як Ви сказали — дивними? Я мав на увазі: наче справжніми». І потім, напівзамріяно, напівпригнічено: «У містах майбутнього барвистітимуть пластикові баобаби, а косарки стригтимуть поліпропіленову траву, здатну до саморегенерування. А як ви гадали?» І: «Все реформується. Система виробничих стосунків. Уже нічого не буде так, як перше. Креативність і раціоналізація — ось гасла, які тепер попереду. І самоокупність. Вона — насамперед». Жак мало що розумів. «Що Ви все киваєте? — у голосі співрозмовника прозвучало легке роздратування. — Та скажіть же щось!» «Даруйте», — пробелькотів Жак. «Даруйте, — перекривив шеф. — Ви що, буржуазних романів начиталися?» «Газет, — Жак осмілів. — Місцевих». — «Газет! Ось Вам газета».

Наступної миті на столику лежало видання — один із тих щоденників, що їх уздовж і впоперек задруковують свинцевими літерами. «Скільки завгодно», — купа на столику невпинно збільшувалася. «Досить», — Жак благально зажестикулював. «Якщо почитуєте газети, мали б знати. Там усе записано, вони — Біблія нашого дріб’язкового часу. Уявіть яке-небудь тіло, що раптом розпалося на атоми, що хаотично рухаються, не відаючи, ні хто вони, ні навіщо. Це ми і наша доба». У засідці на скляній полиці під поверхнею столика чигало ще чимало друкованої всячини. «Свіжа, як хміль у пиві. Раз на два тижні викидаємо до дідька лисого», — від того, як співрозмовника пересмикнуло, Жак глибше влип у фотель. Його дивувала відсутність запаху, характерного душку другосортного паперу і свинцю. «Ви що, газети на нюх читаєте?» — як у всіх шефів проміжних ланок, його обличчя володіло здатністю уподібнюватися до зверхника. Рівніші й вужчі, з приходом нового директора брови над шефовими очима покущуватіли — йому їх видовжували і підмальовували в перукарні, воднораз виголюючи на тім’ї галявку-імітацію лисини. «Хамелеон», — перешіптувалися. «На нюх я розрізняю добрі новини й кепські», — невидима сила тягла Жака за язик. «Гаразд, — урвав його шеф. — Вернімося до наших баранів».

У відділі новина спричинила ще більше похнюплення, і лише Люська влаштувала істерику. «Що я можу вдіяти?!» — Жак був близький до розпачу. «Воно й видно, що нічого. Ви ніколи нічого не можете, ні за відділ, ні бодай за себе постояти!» «Як вона тебе?» — підшпилював Терентій. «А я що — сам давай раду», — шеф незмінно вмивав руки. «На благо кожного з нас!» — лише як йому, Жакові, надати переконливості, якщо сам не знав, що думати.

Люська таки домоглася половини зарплати на руки, що було виведено окремим рядком, завізованим підписом директора підприємства. Решта заробітків мандрувало прямцем із бухгалтерії в сейф, а у відомостях кожен ставив напроти свого прізвища підпис. Після нововведення зарплати почали знову надходити регулярно і навіть нібито трішки зросли. Тільки Люська правувалася за свою половину — ту, яку вибила для себе готівкою. «Треба було всю до сейфа віддавати, тоді б і отримували», — у бухгалтерії її зустрічали такою-от непідважною казуїстикою.

«Невідомо, де вони, наші гроші», — троюдила. А що, коли їх і справді немає? «Я теє», — наважившись потурбувати від імені відділу, Жак упіймав облизня. «Колись іншого разу, — шеф випровадив Жака за поріг. — Мені на нараду». Але іншого разу ніяк не випадало. «Ну що там?» — розпитували його. «Все гаразд», — відповідав. «Ти бачив їх?» — «Бачив», — брехав, йому довіряли, і тільки Люська не вгомонялася: «Ну і скільки їх там?». «Як Вам, Людмило Корнилівно, не соромно», — соромив її Леонід Вікентійович. «А чого мені соромитись?» — звискувала, мов ужалена шершнем лисиця. «Не буде ж Маркович їх лічити, — тлумачив Леонід Вікентійович. — Та й у відомостях усе написано». «А хай перелічить! — не вгавала. — Тоді повірю». І Жак лічив, плюсуючи зарплати працівників відділу, що розпадалися і змішувалися на непевні суми. «Дванадцять тисяч шістсот», — мовив одного разу, і Люська, завагавшись, на якийсь час посумирнішала.

І от настав день, на який прочекали, здавалося, вічність. Були свідками, як, від’єднавшись від землі, линули назустріч сонцю повітряні