Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Його коханий син Атіс помер — від цього нікуди не можна було втекти й сховатися. Й усе-таки він не міг повернутись у свої дотеперішні байдужі сирітські сни. Майбутнє видавалося йому невизначеним і тривожним; а втім, доки сам живий, він не повинен сидіти склавши руки. Лідійці поки що мають царя, хай рвуть на собі волосся після моєї смерті, думав Крез, а так само хай будуть мені свідками небожителі й славетна богиня Асві, що я не знаю, куди йти...

Крез вирішив спитати поради в священного оракула.

Але ж до якого храму вирядити посла?

Царські радці нічого не змогли порадити Крезові, натомість сестра та євнух Санданіс цього разу тягли в один бік: треба спочатку випробувати найбільш відомі оракули, а потім звернутися зі своїм запитанням до найправдивішого з них. Така одностайність мідійської цариці та старого євнуха дивувала Креза, однак він тепер не зважав на це. Лідійський цар вирішив одразу вирядити дванадцять священних посольств — до найзначніших храмів з оракулами в Лідії, Елладі й навіть Єгипті. Кожне посольство мало запитати в божества, зробивши це опівдні сорокового дня після рушання: «Що зараз робить лідійський цар?» А відповіді привезти Крезові записаними на дощечці.

Перед обідом умовленого сорокового дня цар із сестрою та скарбничим Санданісом сиділи на терасі й сушили собі голови тим, що б таке незвичне й несподіване вигадати. Крез хотів одягти свій обладунок і сісти на білого скіфського жеребця, але сестра засміялась:

— Кожна піфія в першу чергу згадає про бойовий обладунок та бойового коня!

— Тоді зберу в хоромі всіх своїх радників...

— Це теж угадає кожна друга піфія! — сказав старий скарбник.

Полудень невблаганно надходив, а цар і досі не знав, що робити.

— Треба вигадати щось таке, чим жоден цар ніколи не займався й не займається, — заклопотано прошамкала царева сестра. — Але що вигадати?..

Цариця Мідії роззирнулася навкруги. З тераси було видно царську пекарню й поварню. На великій пласі перед поварнею раб рубав тушки ягнят, і царева сестра ляснула в долоні:

— Ягнят не варив іще жоден у світі цар!

Вона підхопилася й по-старечому задріботіла до різницької плахи. Такого й справді ще жоден цар не робив, Крезові думка сестри сподобалась, він теж поволі підійшов до раба. Мідійська цариця звеліла рабові принести мідний казан із мідною ж кришкою, поставити на три камені посеред акрополя й розвести вогонь, потім сама поклала в казан ягнячу тушку. Тоді по-хазяйському розглянулася й кинула до раба:

— Дістань одну черепаху!

В мурованому кориті біля колодязя жило кілька великих черепах, які очищали дно й стіни корита від слизу, на них уже давно ніхто й уваги не звертав, а царева сестра сказала:

— Тепер зможе вгадати хіба що бог!

Вона взяла від раба черепаху та й укинула живою в окріп до ягнятини.

— Мудра ти жона! — вигукнув гладкий скарбничий. — До такого не додумався б жоден муж.

Царева сестра пустила його слова повз вуха.

— А тепер тільки зрідка знімай кришку з казана, — кивнула вона до Креза, — та підкладай дров у вогонь. Аж поки звариться. А ми тим часом відійдемо геть.

Минув іще місяць, і коли всі дванадцять священних посольств повернулися до Сард, лише оракул Дельфійського храму Аполлона виявився правдивим. Дельфійська піфія не вгадала одного: що ягнятина була не шматками, а цілою тушкою.

— Вустами Дельфійської піфії промовляє сам Аполлон! Недаремно ж про цей оракул шириться така слава! — побожно вигукнув Крез.

Тепер він уже не вагався. Хоч Аполлон був еллінський бог, але цар Лідії перейнявся до нього безмежною вірою, повірив він і в правдивість та чесність Дельфійських піфій. За море до храму Аполлона попливли дієри та хеландії з трьома тисячами голів добірної худоби, потім Крез наказав сплавляти золото зі сріблом і робити з нього так званий електрон; електронових плит вагою по два таланти кожна попливло в Дельфи сто тринадцять, крім чотирьох чисто золотих; загадав Крез також вилити золотого лева вагою десять талантів, два величезні казани — золотий і срібний, золотий важив вісім з половиною талантів і дванадцять мін, а в срібний уміщалося шістсот амфор вина або оливи; звелів цар Лідії відлити золоту жінку з паляницею в руках: то було на знак припізнілої подяки тій рабині-пекарці, яка врятувала йому життя, коли мачуха хотіла була його отруїти; крім того, Крез відіслав дарунком Дельфійському храмові багато коштовного намиста й поясів своєї жони; крім того, звелів заможним городянам позносити з домівок оздоблені сріблом і золотом ложа, дорогий посуд і пурпурове вбрання: все це потім урекли Аполлонові й спалили на столичному торговищі.

А дари повезли в Дельфи пишно вбрані священні посли. Вони мали запитати в бога: чи йти лідійському цареві походом на перса й чим закінчиться та війна?

Незабаром священні посли повернулися до Сард з відповіддю оракула:

— Якщо Крез почне війну, то зруйнує велике царство.

Лідійський цар знову відчув себе колишнім непереможним Крезом, улюбленцем богів. Може, даний прапрадідові Гігу оракул уже повністю збувся? Може, те невідоме мстиве божество виявилося не таким злопам'ятним і вирішило більше не правити за Гігів гріх? Відплата за нього мала спостигнути Гігових нащадків у п'ятому коліні, але ж хіба це коліно зазнало мало нещасть? «Я втратив улюбленого сина й лишився, вважай, сиротою, — сказав собі Крез, — і тепер не маю кому передати царство. Або хіба то легкий удар, коли мій другий син онімів і не годен вимовити божого ймення? Хіба цей удар дістався не мені? А що я скарав на горло рідного брата? Тяжкий незамолимий гріх, його не спокутуєш ніякими гекатомбами, бо рідна кров — то ж таки не вода... Й моя рідна сестра Арієніс належить до нашого проклятого п'ятого коліна,