Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,6. Стан середньоважкий. Застосовується інтенсивна терапія.

Марія Горда, 16 років, температура 37,3, Стан середньоважкий. Вжито інтенсивної терапії з застосуванням антидотів.

Friday Неприємного сюрпризу дочекалася близька подруга британського принца Чарлза Каміла Паркер-Боулс від рідної доньки Лаури. Двадцятичотирирічну дівчину не влаштовує роль невидимки при королівському дворі, якою вдовольняється її мати. Підприємлива красуня заявила, що пише мемуари, в яких нарешті повідає світові всю правду.

Наприклад, як її кращі друзі принци Гаррі та Вільям Віндзори вперше курили гашиш. Видавництва сказилися, наввипередки гребуть лапами, пропонуючи неофітці красного письменства незлецькі гонорари.

— У тебе зовсім дах зірвало, мала сучко! — відважуючи доні ляпас за ляпасом, приказувала леді Каміла, — ти хочеш остаточно зіпсувати мені життя!

— А хто ти така, що я маю на тебе зважати!

— Я?! Хто я така? Ти недостойна мене ось куди поцілувати! — старша леді задерла спідницю на спину і ляснула себе по сідниці.

— Брешеш, стара грипа, бо достойна! — відказала леді юна.

— За мною ось-ось приїдуть з палацу і дадуть відповідний статус при дворі!

— Доженуть і ще раз дадуть.

— Та ти…

— Та я…

Британські букмекерські контори приймають ставки проти леді Каміли у співвідношенні один до трьох.

Спить дім скорботи, скрикує уві сні, стогне, виборсуючись з гамівних сорочок. Травіаті мариться, як досхочу їсть диню.

Сік тече межи пальці, обмазує лице, а вона щаслива, з мамою, яка теж їсть диню.

Тихо молиться баба Надя, колінкує перед іконою. Лідія прокинулася, зазирнула до материної кімнатки-келії на вогник, мовчки вийшла надвір. Перевірила засуви на хвіртці, дослухалася до тиші за парканом, поправила на плечах кожуха, вернула на тапчан у кухні, натягла кожуха на голову, пірнула у сон без сновидінь.

Командо не спав. Зненацька стрибнув з горішньої шконки, затарабанив у двері. Камера ожила залпами матюків.

— Згадав! — вигукнув у вічко. — Мені треба до слідчого.

Кормушка байдужо хляпнула.

У непевному оманливому світлі повні на сексодромі вовтузилися двоє. Чоловік наполегливий і брутальний, жінка хтива, як упирка. Випинала перса, вигиналася білими литками і стегнами. Він рикав, вона стогнала. Перекотилися: він згори, вона відкинула голову. Місяць об’єктивно висвітлив: вона — Зірка Симчич, він — директор ліцею Покотило.

О-о-о-ох! А-а-а-ах! Аж ось на спину директорові стрибнув пухнастий кіт, увіп’явся пазурами. Покотило заволав, а Максимиліан… задзеленчав. Будильник показував восьму.

Крізь прочинене вікно шурхотіло фіранками свіже повітря.

Зірка, виборсуючись з кошмару, кинула оком на постіль, очевидячки зіжмакану й потовчену. Мама казала, що поцілунки сняться — на нещастя.

Прокумкав телефон. «Пані Симчич, — офіційно сказала слухавка, — вас хоче бачити директор».

— Який? — розгубилася Зірка.

— Тю на тебе, Зірко, ти що, не впізнала мене? — слухавка реготнула голосом секретарки Тамари. — Покотило тебе хоче і хутко. Чимдуж жени. Він — лютий.

Алярмових ранків не любила. У що вбратися — поспіху не терпить. Та ще й поклала собі на сьогоднішній найприємніше: розібрати шафу, замінити осточортіле зимове на призабуте, а отже озонно-приємне літнє. Перебираючи одіву, прискіпливо мала зважити: чи вона вже, чи вона ще, а коли тутечкиотакечки, то чи покотить. А найсмакотніше — скинути на окрему купу безнадійне, огребом викинути, назавжди спекатися, притлумлюючи терпке відчуття зради. Адже викидаєш шмат рідного, на ньому твої атоми і молекули. Тепер сей бенкет — на після Покотила.

Влізла у чергово-безвідмовне — брюки і котрийсь з блузонів, їх мала на щодень. З Америки затямила: ходити два дні поспіль у однаковім не вільно: навіть не моветон, а ціла ганьба і космічна катастрофа. Шеф на канадійському TV, якось забачивши Зірку у вчорашній блузці, без посмішки запитав: міс має якісь проблеми? не ночувала вдома? Зірка повагалася між скромнішим і яскравішим, обрала останнє.

Здрастуйте, — проказала у лисе тім’я.

Тім’ю заціпило, Петропавлович вивчав папери.

— Викликали?

Тім’я поворухнулося.

— Це ви мене викликаєте, Зірко Орестівно, — гидотним голосом мовив Покотило. — На відвертість.

Підвівся, блазенськи вклонився, вказуючи на свій стілець.

Його обличчя скидалося на корж-плескач, з недопеченою м’якушкою носа.

— Прошу сідати, пані, прошу порепетирувати, як ви тут виглядатимете.

Отже одяг обрала вдало. У сіренькому скромненькому виглядала б такою, на яку можна наїжджати, а викличний бузковий дозволяв наїхати самій. Почувалася Ксеною.

Принцесою-воїном. Зірка поправила на плечі тоненьку шворочку торебки.

Петропавлович засопів, назад за стіл не поліз, смішно й подурному стовбичив.

— Як ошуканий муж, дізнаюся останнім.

— Чому зобов’язана своєю візитою до вас?

— Ви втягнули всіх у скандал, — аж верескнув і забігав, мов колобок. — Ви привели цю ідіотку Голуб. Ви прилаштували Олійник. Не діждете! Маю міцні руки та добрий шлунок — не таких ковтав-перетравлював.

Потрудіться написати заяву про звільнення за власним бажанням. Це все, що можу для вас зробити… зважаючи на моє до вас колись добре ставлення. Вчителі, яких підозрюють у вбивстві своїх учнів, тут не потрібні. Не нацьковуйте на мене вбитих горем батьків і так звану громадськість — це вам не допоможе.

— А що допоможе вам?

— Ваше звільнення! Не змушуйте мене…

Що не змушувати — не почула, бо вже причинила за собою двері. Я привела Голуб і Олійник. Хочу на його місце.

Банально. Що сказав цей курвин син?