Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

неясною та вимагала від українського командування вжиття відповідних заходів для забезпечення цвітковського напрямку від денікінських військ, а з півдня — від групи частин 14-ї армії, що з району Вознесенська просувалася на північ.

Українське командування вважало за потрібне на той час уникнути збройного конфлікту з армією Денікіна та з цією метою доручила командирові групи отаману Ю. Тютюннику вести мирного характеру пертрактації.

23 серпня Штаб Головного Отамана С. Петлюри розсилає військам таке розпорядження:

“На випадок зустрічі з частинами Добрармії належить дотримуватися до дальшого розпорядження таких норм:

1. Утримуватися од жодних ворожих акцій.

2. Пропонувати військам генерала Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже є в наших руках або маємо зайняти.

3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху.

4. Докласти всіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію і стан війська, кількість і завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати ставлення денікінських військ до Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити про те, які вже дані одержано щодо цих питань. Остаточні вказівки незабаром буде дано”.

Ще за кілька тижнів перед зустріччю з військами Добрармії Український Уряд через своїх представників у різних державах, зокрема у Франції, інформував чужинецькі уряди в справі свого ставлення до Добрармії та настоював на необхідності спільної боротьби з Червоною Армією на засадах визнання незалежності України.

23 серпня від отамана Ю. Тютюнника отримано відомості, що командування Добрармії на цвітковському напрямку не ставиться до нас вороже і навіть бажає битися з нами поруч. Добровольці на цьому відтинку пропонували нам демаркаційну лінію приблизно по лінії їхніх передових частин. Командир групи отаман Тютюнник запропонував їм іншу лінію.

Внаслідок цих сприятливих попередніх розмов від штабу армії до цвітковської групи російських військ вислано спеціальну делегацію на чолі з полковником генштабу Пересадою, яка мала завданням розв'язати питання демаркаційної лінії.

Отже, ні Головний Отаман, ні його штаб не бажали розпочинати боротьби проти армії Денікіна.

Між тим майже оточені 45-а, 47-а і 58-а совєтські дивізії, зосередившись у районі Вознесенська, рушили походом на Голованівськ з метою прорватися на північ для з'єднання з частинами 12-ї і 14-ї совєтських армій, що билися на київському напрямку. Назустріч цим дивізіям у напрямку на Голованівськ висипається група отамана Ю. Тютюнника, що 27 серпня займала: 5-а дивізія — Умань, 12-а дивізія — Тальне. Бронепотяги й охорона її — в Шполі.

30 серпня 5-а дивізія в районі Голованівська зустрічається з лівою колоною ворога, а в Покотилові 12-а дивізія — з правою. Розпочинаються запеклі зустрічні бої. 47-а і 58-а з рештою 45-ї дивізії (до 15 000 - 18 000 вояків) майже втричі чисельно переважали всю групу отамана Ю. Тютюнника. Треба також зазначити, що командування цією групою червоних військ виявило вміле управління, а персональний склад її — упертість у боях. Влучними маневрами і контратаками червоні примушують групу отамана Ю. Тютюнника з жорстокими боями відходити до станції Христинівка, а самі після вмілого маневру проскакують через нейтральну смугу між українською та денікінською арміями в напрямку до станції Попельня та далі на Коростень, де ці дивізії з'єднуються з частинами 12-ї армії в районі Коростеня.

Наступ на Київ у той час розвивався планомірно. Розбитий під Фастовом і Білою Церквою ворог відійшов на укріплені позиції, що були побудовані у 15 кілометрах на південний захід від Києва приблизно по лінії Боярка — Білгородка. По Дніпру курсувала броньова червона флотилія, яка своїм гарматним вогнем сильно підтримувала власну піхоту. 30 серпня група генерала Кравса атакує ці позиції, б'є ворога та о 20-й годині вечора передові її частини займають столицю України — Київ.

Середня група генерала Кравса виконала своє завдання, а вся армія добилася головної мети — Київ був у її руках. Ентузіазм і піднесення у війську та серед українського населення не мали меж.

Але ця перемога коштувала Українській Армії величезних жертв. Перед Українською Армією і її командуванням виникли нові перспективи, які вели до кінцевої мети — звільнення всієї України від ворожих сил.

Розділ 29
Політика генерала Денікіна. – Зустріч Української Армії з армією Денікіна в Києві. – Бій. – Відступ Української Армії. – Активність червоних у районі Коростеня

Армія генерала Денікіна вільно просувалася на північ та підходила вже до північних кордонів України. Харків – Полтава – Черкаси вже були в її руках. Українське населення на Лівобережжі, пізнавши червону владу, ставилося до останньої з ненавистю та готово було допомагати в боротьбі з нею навіть Добрармії, аби тільки позбавитися комуністів. Навіть українські повстанці не перешкоджали рухові армії Денікіна. Українське населення ще не уявляло собі, що принесе йому нова “біла” влада, тому, хоч і без особливого бажання, пішло до армії Денікіна після оголошення мобілізації. Генерал Денікін вів свою армію на Москву найкоротшою лінією через Харків – Орел. Донська козацька кіннота під командуванням генерала Мамонтова вже випередила свою піхоту, прорвала фронт червоних та гарсувала в їхньому запіллі, наближаючись до Орла.

Генерал Денікін та його уряд, як ми вже не раз зазначали вище, в основу своєї політики ставили відновлення єдиної неділимої Росії. Наука революції, створення Української Держави, проголошення інших незалежних держав – Грузії, Азербайджану, Вірменії, Північного Кавказу — усе це проходило перед їхніми очима, але вони не хотіли того помічати. “України не було й не буде” – таке гасло було в денікінського уряду. Політика генерала Денікіна стосовно України, безперечно, мусила відбитися і на стратегії його армії. Для оволодіння Правобережною Україною, де так успішно діяла проти комуністів Українська Армія, командування Добровольчої Армії мусило відтягнути значні сили з головної операційної лінії – Харків – Москва. Ці сили доходили до 40 000 найкращої козацької кінноти і піхоти та одного корпусу Добрармії. Політика генерала Денікіна вимагала також захопити столицю України – Київ раніше, ніж його займуть українські частини. Адже зайняття Києва українцями могло зруйнувати політичні плани росіян.

Для зайняття Києва командування Добрармії мало виділити окрему