Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Він рішуче вимкнув інтегратор і вийшов з лабораторії.

Джек Петерсон сидів у невеликій камері зосереджений, мовчазний, урочистий.

Коли б хтось позирнув збоку, то побачив би досить кумедне видовище: новісінький візитний костюм і «радіошолом», — щось схоже на гібрид водолазного шолома й каски пожежника, — зовсім не пасували одне до одного. Але для Петерсона зараз не існувало нічого в світі. Напружуючи всю свою волю, він намагався думати тільки про радісне, хороше.

Він викликав у своїй пам'яті хвилини розчуленості, які охоплювали його в дитинстві, коли сивенький рожевощокий пастор з амвона змальовував картини райського блаженства. Він силкувався пригадати усіх тих старців та калік, кому свого часу пожертвував хоча б кілька центів. Намагався відновити почуття піднесеності й радості, які супроводять закінчення напруженої праці. Звертався до першого кохання і до останнього подиху своєї матері. До вірності й чесності. До щирості й щедрості. Він за всяку ціну хотів думати тільки про хороше, обминаючи лихе.

Та непереборна сила витісняла спогади про пасторове благочестя, а натомість підсовувала іншу, далеко яскравішу картину: розлючений, з піною на вустах, пастор стьобає прутом його, Джека, за якихось там двойко яблук з пасторського саду.

«Ні, ні, то було правильно! — намагається затушкувати Джек давню образу. — Хлопчаків треба привчати до чесності!»

Але саме тільки нагадування про чесність знову приводить до того ж таки пастора: підступний піп, використавши неграмотність Джекового батька, примусив сплатити двічі, — та ще й з процентами! — один борг.

«Ні, ні, — одмахується Джек од власних думок. — То трапилося якесь непорозуміння!»

Ледве вдалося здихатися спогадів про пастора і перейти до розділу «Пожертвування», як зовсім не схотілося згадувати про ті жалюгідні центи, що перепадали від Джека голодним та убогим.

Так, Джек одного разу оддав два долари, — все, що мав, — бідоласі Едді Гопкінсу. Гопкінса за борги виселили з ферми, в нього помирала дружина, а дочка, — оте блакитнооке золотокосе перше Джекове кохання, — голодувала… Джек не наважився запропонувати їй свою допомогу — то була б образа і для нього, і для неї. Він віддав гроші Гопкінсу, а той одразу ж завернув до салуну та й пропив з горя усі до цента…

От тобі й щедрість… От тобі й чесність… А хто винен?.. Хто?

«Ні, ні, — благає сам себе Джек. — Треба про щось інше. Це — дуже сумне!»

Але й інше не радує. Друзі — зраджували. Напружена, тривала праця не забезпечувала од наступного безробіття. Дружина, яка справді любила його, — загинула… Про що ж іще думати?

Зникає піднесеність, щезає урочистість. Настирливо лізуть буденні думки: в оцій камері надзвичайно душно, отже, слід поліпшити вентиляцію… Кляті лаковані черевики так стиснули пальці, що нога аж задубіла!

«Геть к бісу вентиляцію! Геть черевики! — сам проти себе лютує Джек Петерсон. — Думай про світле! Думай про хороше!»

…А в касетах інтегратора шурхотить та й шурхотить плівка. Електромагнітні коливання мозку Петерсона, посилені в сотні й тисячі разів, лягають на неї химерними шпилястими лініями.

Біля апарата — Щеглов. Виконуючи дивне бажання Джека, він старанно стежить за записом.

Спалахнула табличка «Закінчено». Щеглов вимкнув інтегратор.

Через кілька секунд до лабораторії зайшов похмурий, сумний Петерсон. Сів у крісло, зняв і роздратовано шпурнув у куток лаковані черевики, у самих носках підійшов до приладу.

— Як запис?

— Хороший.

— Отже, інтегратор працює… Працює… — задумливо повторив Петерсон. — Сміт свого часу катував людей, щоб записати на плівку людські страждання. А я хотів записати думки про щастя… І це було дуже важко… Скажіть, добродію, чи могли б ви Му хоча б з годину думати тільки про приємне?.. Відповідайте правду — мені це дуже важливо знати…

Щеглов уважно подивився на Петерсона. Джек і справді поводить себе дивно. Іноді просто хочеться вірити, що тоскнота в його очах — це почуття сильної, чесної, але зламаної долею людини.

— Можу, Джек. Згадуючи свою батьківщину, я думаю про хороше і день, і два… і завжди! Це не значить, що я не бачив поганого або в нас усе бездоганне. Але то все неістотне, другорядне… Коли в людини є світла мета і вона простує до неї, то мозолі на ногах не перешкодять.

Петерсон роздратовано позирнув на свої черевики:

— А мені — перешкоджають. Хоч у мене мета світліша за вашу.

Він помовчав, пройшовся кілька разів по лабораторії. Запитав різко:

— Скажіть, зрештою, містер Фогель, хто ви?.. Я ненавиджу вас і одночасно захоплююсь вами. Вашою витримкою. Вашою майстерною грою. Вашою талановитістю, зрештою. Відремонтувати оцей інтегратор міг тільки справді талановитий інженер… То як же ви, людина розумна й освічена, не розумієте, що війна в другій половині двадцятого сторіччя означає самогубство всього людства?! Я ненавидів німців: ви забили мою дружину, ви два довгих роки знущалися з мене в концтаборі. Але я простив вас в ім'я майбутнього миру… І ось тепер ви мрієте про те, щоб з допомогою інтегратора підкорити увесь світ… То невже з вас недосить двох розгромів Німеччини?.. Навіщо ви тягнете її до остаточної загибелі?.. А Харвуд і собі мріє про те саме. Півтора місяця тому у оцій ось кімнаті я чув його жахливе маячіння про винищення всього людства заради життя небагатьох обранців… Навіщо?.. Навіщо?.. І для мільйонера, і для безробітного цілком вистачить кілограма хліба на день і шматка м'яса…

Ні, отак вдавати з себе чесну людину не можна. Це — справжній зойк душі!

Щеглов підійшов до Петерсона, поклав йому руку на плече:

— Джек, даремно ви мене агітуєте. Я зовсім не Фогель, зовсім не німець і аж ніяк не шпигун. Я радянський інженер. І теж не бажаю, щоб повторився кошмар війни. Інтегратор мені не потрібний, його треба знищити!

Петерсон подивився