Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя - дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

- Життя в неволі нічого не варте,- відказав Максим,- краще смерть!

- Ну… так… розуміється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

- Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

- Не про те тепер річ,- сказав з усміхом боярин,- а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний - ще сьогодні.

- Як? - спитав Максим.

- Я знав, що ти зацікавишся,- знов усміхнувся боярин.- Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тілько сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тілько ходить.

Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

- Обскочили вас тухольці, кажеш? - кликнув він радісно.- І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

- Те-те-те! - перервав його боярин.- Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу! Нам квапно діється.

- І що ж я можу вам у тім порадити?

- А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.

- Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

- Не пристануть? - скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?

- Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

- І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! - сказав боярин.- Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

- Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

- А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

- Говори щиро, по правді,- се єдине чародійське слово.

- Ой, не так воно, хлопче, не так! - сказав невдовлений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє,- він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ні за що билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

- Дивний ти чоловік, боярине! - сказав він.- Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

- Хлопче! уважай, хто ти і де ти! - скрикнув він.- Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

- Що моє життя!..- сказав спокійно Максим.- Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намету, і швидким кроком ввійшла до намету Мирослава. Вона бистро зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

- Ах, ось він, ось він! - скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй. Її слова були, мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів’ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенні, за дотиком її м’якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кривавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

- Мирославо,- сказав він, відвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в мені любов до життя!

- Милий мій! - сказала Мирослава.- Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!

- Нащо мені надії? Надія не розіб’є тих ланцюгів.

- Але мій батько розіб’є.

- О, твій батько! Так, він говорить, що готов се зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

- Якої услуги?

- Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.

Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.

- Тату,- сказала вона,- правда се?

- Правда! - сказав Тугар Вовк.

- І ти думаєш, що Максим знає таке слово?

- Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.

Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:

- Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?

- Ні ще,- але се сто́яти буде хвилю. Його намет поуз мойого.

- То йди ж. Я тим