Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.

- Ти наклониш?

- Побачиш! Іди лишень!

- Причарована дівчина,- воркотів сам собі боярин, виходячи з намету.- Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!

- Серце моє, Максиме! - сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді спечені уста.- Не журися! Монголи відси не вийдуть - тут їм усім погибати!

- Ох, Мирославо, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, заслабі наші тухольці.

- Нам прийшли в поміч загіряни й верховинці.

- Зброї доброї не мають.

- І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі - хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.

- І хто ж се таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?

- Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.

Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

- Життя моє! - сказав він.- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

- Ні, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.

- Яку силу? - спитав Максим.

- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тільки десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.

- Гримить,- сказав Максим,- ну, і що ж з того?

- Що з того? - живо сказала Мирослава.- Се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку… Слухай лишень!

І вона озирнулася по намету, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.

- Дівчино! Чародійська появо! - скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням - Хто ти і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.

- Ні, Максиме, ні, милий мій,- сказала дивна дівчина.- Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!..

- Немовби я міг бути щасливим без тебе!..

- Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!

- Як утікати? Адже ж варта не спить.

- Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тілько ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстень: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.

- А ти?

- За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.

- Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього.

- Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.

- Я також! - сказав уперто Максим.

В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

- А що? - сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.

Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.

- Все добре, тату,- сказала вона,- тілько…

- Тілько що?

- Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.

- Ну, то чорт його бери! - відворкнув гнівно боярин.

- Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстень від Пети; з тим перстенем варта пропустить його.

- О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить - сам собі вирви з рук остатню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.

Засумувалася Мирослава. Її ясні очі покрилися сльозами.

- Соколе мій! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстень!

- Ні, Мирославо, не бійся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.

Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибель, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намету за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радості, й тривоги, й надії.

 

 

 

- Що се за стук такий у лісі? - спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.

- Дрова рубають,- відповіла коротко Мирослава.

- Та тепер? Уночі?

- Зараз буде день.

І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам’яних обривах, що стіною окружали тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь