Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

той час розмитим фокусом і роздрукована на старому довоєнному фотопапері. Назви картин відповідали записам у каталогах, які, проте, вважалися втраченими чи загубленими. Картини мали також сфальсифіковані підписи, що виглядали пошкодженими та відреставрованими. Завдання експертів полягає у тому, щоб прочитати історію картин, яким може бути багато сотень років, тож вони досліджують усі ознаки того, що картина могла пережити за весь час. Якщо на картині помітно сліди пошкоджень та реставрації, очевидно, що вона вважалася цінною для її тогочасних власників.

Така робота з виготовлення ілюзій автентичних картин може бути не менш масштабною, як сам оригінал. Відомий фальсифікатор Ган ван Мегерен обдурив увесь світ своїми підробленими картинами Вермеєра в 30-х роках. Аби підробки виглядали найбільш переконливо для експертів, він спершу взявся за виготовлення та змішання фарб за тією ж технікою, що використовувалася за часів Вермеєра, і роздобув полотно XVIII століття. Він також розробив власну технологію: змішував фарбу з бакелітом, підсушував картини в духовці і розкатував циліндром. Ось як він домігся, аби фарба мала вигляд 300-літньої давнини, була затверділою та потрісканою. Елмір де Горі, інший знаний фальсифікатор в історії, навряд чи продав би стільки картин, якби не співпрацював із двома спільниками, які розміщували фото його картин у старовинних художніх каталогах. Щоб стати успішним фальсифікатором, недостатньо вміти розмахувати пензлем, куди важливіше – уміти «розкрутити історію».

Аферу сім’ї Белтраччі було викрито через тюбик білої фарби з надміру сучасним хімічним складом. Зазвичай Белтраччі сам виготовляв фарби, але одного разу, коли він працював над підробкою картини Кампендонка «Червона картина з кіньми» (Red Picture With Horses), йому забракло пігменту і він використав трохи цинкового білого з тюбика. Цинкові білила вже були поширеними у часи Кампендонка, але та фарба, яку використав Белтраччі, містила також невелику кількість титану, який почали виготовляти вже після його смерті. Коли хімічні тести виявили сучасний пігмент, поліція та адвокати взялися за справу з розкриття злочинів Белтраччі.

За останні десятиліття такі наукові методи досліджень, як радіоізотопне датування та рентгенівські знімки, значно розвинулися, що надзвичайно допомагає в проведенні експертизи, проте роль мистец­твознавців і далі залишається провідною в цьому процесі. Шанувальники мистецтва добре розбираються в техніці та мотивах художників, бо все життя вивчають їхні картини. Людський мозок має дивовижну здатність розпізнавати патерни, він порівнює повторювані пропорції у формах і лініях, зважає на темперамент та життєвий шлях художника, і розглядає картину як щось таке складне та унікальне, мов відбиток пальця. Важко детально і конкретно пояснити, як працює експертна інтуїція, тому причини, які вони вказують, можуть звучати доволі розмито, на кшталт «виглядає фальшиво», або що щось «приносить певний дискомфорт».

Дещо описати таки виявилося можливим. Італійський фахівець (або ж connoisseur – люди мистецтва полюбляють послуговуватися французькими термінами) Джованні Мореллі є серед першопрохідців у цій галузі та одним із перших, хто систематизував свої знання. У XIX столітті він створив класифікатор, де описав, як різні художники зображають мочки вух, нігті, складки одягу та подібні деталі. Він вважав, що майстерність художника найяскравіше виявляється в найнезначніших деталях, бо коли він їх відтворює, свідомістю керує певний автоматичний імпульс, а тому механічне відтворення деталей є типовим у всіх його роботах. І, що не менш важливо, часто деталі залишаються поза увагою фальсифікаторів.

Щоправда, багато фальсифікаторів, своєю чергою, покладаються на своєрідну рольову гру, щоб домогтися правильного ефекту. Вони використовують ті ж інтуїтивні знання про особистість художника, що й мистецтвознавці, і вживаються в роль художника. Іноді помах рукою повинен бути швидким і недбалим, іноді методично чітким, залежно від особистості, яку вони прагнуть наслідувати. Сам Белтраччі сказав, що він вивчив кожного художника настільки ретельно, що «став єдиним цілим з митцем та його епохою» і міг «бачити його очима». Він навіть стверджував, що міг би створити витвори, які перевершували б досягнення художників у світі, оскільки знав історію і що відбувалося після їх смерті.

Вернера Шпіса, провідного у світі знавця Макса Ернста, у 2004 році провели до спальні подружжя Белтраччі, щоб показати йому підробку картини «Ліс», і він одразу ж переконався, що вона справжня. Він також підтвердив автентичність шести інших творів Ернста, написаних Белтраччі, які пізніше були продані за мільйони. Після того, як обман подружжя було викрито, для Шпіса настали важкі часи, йому винесли вирок виплатити компенсаційні вимоги покупців творів. Він зазнав невдачі у своїй професійній роботі, і змушений був заплатити свою ціну. Але як можна було обдурити такого знаного експерта? Частково це можна пояснити тим, що інтуїція експертів, як і інших людей, тяжіє до відповідей, які вони воліють знаходити. Ті, хто довірилися своїй інтуїції, часто втрачають пильність.

Коли Шпіс врешті дав інтерв’ю пресі, на свій захист він сказав, що був надто захоплений тим, що знайшлися втрачені картини 1933 року, чому посприяла і надзвичайна історія Белтраччі про те, як картини вдалося вихопити у нацистів із лап. Саме таку історію Шпіс очікував почути.

Провідний у світі знавець Вермеєра Абрагам Бредіус також поставив під загрозу власну репутацію, коли у 1937 році він не лише підтвердив автентичність картини Вермеєра «Христос та учні в Еммаусі», яку намалював фальсифікатор Ган ван Мегерен, а й назвав її найважливішою роботою художника.

– Коли ви бачите сьогодні фотографії Гана ван Мегерена, у це важко повірити, – каже Юганнес Рьод, – що Бредіус повівся, повірив, що картину намалював Вермеєр. Але він був настільки захопленим пошуком цього невідомого досконалого образу Вермеєра, що його більше хвилював сам факт, аніж ретельний огляд та оцінка.

Картина Ісуса, здавалося б, заповнила прогалину в творчості митця, оскільки раніше існував лише один відомий Вермеєрів витвір на релігійний мотив, більше того, композиція свідчила про вплив Караваджо, що підтвердило б італійський зв’язок, про який Бредіус раніше здогадувався. Це була його вермеєрівська мрія – точнісінько так, як і розраховував Мегерен. Вражаюча здатність мистецтвознавців розкривати та класифікувати твори мистецтва походить від глибокої пристрасті, яку вони відчувають до творчості, та здатності відтворювати з безлічі образів та форм на картинах цілісну історію. Але та ж одержимість і вміння встановлювати зв’язки робить їх вразливими до красивих історій, коли вони віднаходять саме той образ, якого їм не вистачало у творах, або підтверджують власні теорії. На додачу до привабливих історій, можна припустити, що експертів у деяких випадках мотивують і фінансові фактори. За Вернера Шпіс отримав півмільйона доларів, і то вони передбачалися лише за оцінку творів Белтраччі, згодом він повинен був отримати і відсоток від суми з продажів картин. Як звичайним людям, мистецтвознавцям, ймовірно, теж важко встояти перед істинами, які наповнюють