Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

1998 року, однак не зустрілися, оскільки вона була більш багатолюдною та невпорядкованою, ніж зустрічі LASA або Асоціації американських антропологів. Обох цікавило, яким чином іспанці – які у 1997 році присвятили виставку Латинській Америці, а цього року Португалії – втілювали за допомогою продажу мистецьких витворів свою мету стати посередниками між відсталими латиноамериканцями й успішною Європою. І також вони змагалися зі Сполученими Штатами за право бути посередниками між Латинською Америкою та світом. Вони побачили виставку, де головні галереї Нью-Йорка, Парижа і Буенос-Айреса та різних міст Німеччини, Італії і Мексики були представлені поруч із галереями з усіх регіонів Іспанії і Португалії. Побачили картини Енді Воргола і Кіта Гаринґа у французькій галереї, аргентинця Ґільєрмо Куїтки у мексиканській галереї Монтеррея, мексиканця Ґабріеля Ороско у французькій і один з творів, який продали найдорожче за усіх, роботу Хуана Давіли – фризи, які зображували водночас персонажів комедії і селянського фольклору країн Південного конусу ХІХ століття, обрамлених доколумбовими орнаментами, – представлену як інсталяція чилійського митця, який працює в Австралії.

Їх не здивувало, коли в одному журналі вони прочитали статтю іспанського соціолога, на думку якого ця виставка – як і виставки інших європейських країн, і бієнале, котрі поширились у Латинській Америці в 1990-ті роки, – відбивала глобалізацію та поліцентризм ринку для митців, які жили за межами своїх суспільств і могли бути представленими у галереях різних країн. Тому вони демонстрували у своїх творах щось набагато більше або щось відмінне від свого націо­нального колориту. Ця виставка, як і бієнале у Сан-Паулу і Венеції та Documenta у місті Кассель, зазначалось у коментарі, демонструє, що є інші джерела випромінювання за межами Нью-Йорка, хоча це місто концентрує найбільшу кількість операцій у світовій економіці мистецтва й у визначенні смаків.

Однак дуже нечасто децентралізація і розвиток регіональних блоків приводить до збалансованого поєднування локального з глобальним. З нагоди проведення виставки в Мадриді часопис El Pais запитав у десяти іспанських митців, який з творів мистецтва вони вважали найважливішим і найвизначнішим у цьому столітті, котре добігає кінця: усі за винятком одного, який обрав «Велике скло» Марселя Дюшана, згадували твори Пікассо, Міро, Тапієса, котрі були іспанцями. Що отримують іспанські музеї, коли мають усі ці міжкультурні змішування у власній оселі? Галісійський центр сучасного мистецтва придбав на виставці в Мадриді передусім галісійські твори, каталонські установи – інсталяції, зроблені в Барселоні. Запросили митців майже з усього світу, сприяли представленню електронних виробів, які подорожували детериторизованими, однак під час купівлі пріоритетною стала солідарність із сусідами.

Антрополог зробив висновок, що ці парадоксальні поєднання економічної глобалізації і культурного націоналізму надавали підґрунтя для формулювання запитань, які не ставлять економісти. Однак його непокоїло, що культурні дослідження – напрям, який йому здавався більш спроможним, щоб поставити під сумнів гегемонійні відносини між культурою, нацією і глобалізацією, – практично не зацікавлений у тому, щоб зрозуміти, яке значення мають мистецтво, література і мас-медіа як чинники ринку. В енциклопедії «Культурні дослідження», складеній Лоуренсом Ґроссберґом, Ені Нельсон і Памелою Трейчлер, немає жодної статті, присвяченої економіці культури; йдеться про комунікацію, споживання і комерціалізацію, однак на 800 сторінках не зустрічається ані жодних конкретних даних, ані графіків – лише дискурсивні описи подій, які повинні бути проаналізовані на основі емпіричних даних. Як він прочитав у полеміці Ніколаса Ґарнема з Лоуренсом Ґроссберґом, неврахування економічного виміру пов’язано з тим, що культурні дослідження присвячені більшою мірою споживанню, сприйняттю та моменту інтерпретації та набагато менше продукуванню і циркуляції символічних товарів (Garnham, 1997 та Grossberg, 1997b: 37).

5

Фахівець з культурних досліджень, яка викладає латиноамериканську культуру в одному з найкраще підготованих для цього університетів Сполучених Штатів, скористалася великою бібліотекою своєї установи, щоб процитувати у своїй останній лекції найновіше з опублікованого у Латинській Америці. Її захоплення інтернетом дало їй змогу прокоментувати заяви, зроблені субкоманданте Маркосом[63] попереднього тижня, та поєднати це з внеском Франца Фанона[64] у розуміння теорії деколонізації, згідно з тим, як це інтерпретує Гомі Бгабга[65] у своїх останніх працях. Коли перуанський студент, який навчався у докторантурі її університету, зробив короткий огляд її лекції своєму батькові – аргентинцю, який живе у вигнанні в Лімі, у відповідь отримав електронного листа із запитанням про те, хто такий Гомі Бгабга, і також здивуванням тим, що фахівець із Латинської Америки цитує цього сучасного соціолога, щоб говорити про Фанона, у тому числі тим, що вона згадує Фанона як щось новітнє, щоб зрозуміти Латинську Америку, при цьому не згадує про дебати, які проводились у Буенос-Айресі, Сан-Паулу і Мехіко щодо ідей цього автора у 1960-ті роки, коли його праці переклали іспанською і обговорювалися широко, навіть надмірно, зазначав батько, з огляду на те, чи підходить латиноамериканцям те, що Фанон писав для Африки. Крім того, він згадував, що у країнах Південного конусу до його праць виявлявся інтерес відтоді, як його процитував Сартр, однак при цьому вони використовувалися як довід проти культури, яку уособлював Сартр. Батько збирався додати, що він був би радий, якби син надіслав йому якійсь текст Бгабга, щоб розуміти, про що йдеться, однак не міг цього зробити, оскільки вимкнулось світло через незвичну для Ліми зливу, як кажуть, пов’язану з течією Ель-Ніньо, а коли світло поновилось, у нього вже не було часу надсилати e-mail – тобто «emilia»: йому сказали, що так їх називають пуерторіканці, – бо він мав іти читати лекції в університеті Сан-Маркос. Він пішов, гадаючи, що б сказав Фанон про те, що зараз усе, що не пояснюють течією Ель-Ніньо, пояснюють глобалізацією.

6

Іспанський соціолог продовжував сумніватися, чи присвятити себе дослідженням Бразилії замість того, щоб вивчати деякі з іспаноамериканських країн, з якими має спільну мову та численних культурних попередників. Крім того, один колега у Мадриді сказав йому, що бразильці мало пов’язані з Латинською Америкою, «вони наче передмова до самих себе. Вважають себе автономним континентом».

Йому здавалося, що бразильське було більшою мірою інакшим, ніж іспанське в іспанській Америці, та він полюб­ляв мати справу з радикальною інакшістю, немовби вважаючи, що в антропології й у метисації є вихід з глухих кутів соціологічного мислення. Чи немає випередження демократичних рішень майбутнього у цій спроможності, продемонстрованій декотрими секторами латиноамериканських суспільств, формувати мультикультурні ідентичності, незважаючи на колір шкіри?

Хоча, строго кажучи, якщо йшлось про наміри віднайти крайню інакшість і найбільш заплутані класифікації для іспанця, він мав би зорієнтуватися на Сполучені Штати. Його продовжував дивувати після декількох років спосіб використання слова «іспанський». Щойно бразильський професор, який був «запрошеним ученим» у Каліфорнійському університеті в Берклі, розповів, що його відмовилися зареєструвати як «білого», оскільки