Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

ця категорія означує «осіб, що походять від будь-якого з корінних народів Європи». Секретар Відділення антропології запропонувала йому визначити себе як «іспано», оскільки це визначення включало, у тому числі, «чорних осіб іспанського походження», «мексиканців / мексиканських американців / осіб мексиканської культури чи походження, латиноамериканців, незважаючи на расову належність / латино-осіб Латинської Америки (наприклад, центральноамериканців, південноамериканців, кубинців, пуерторіканців) за культурою чи походженням, незважаючи на расову належність». Коли бразилець сказав, що має «певні складнощі з ідентифікацією себе з категорією «іспано», оскільки Бразилія не була колонізована іспанцями», вона йому пояснила, що для нього було б вигідніше бути класифікованим таким чином, в іншому разі він був би віднесений до меншості (Oliven, 1997: 235).

Усе це було схоже на непорозуміння, що виглядало ще екстравагантнішим, оскільки відбувалось у відділенні антропології, однак водночас це збігалося з іншими історіями, які йому розповідали. Він згадав про розповідь бразильського соціолога, консула Сан-Франциско, який віддав своїх дітей до однієї зі шкіл цього міста. На першій зустрічі батьків із директором їм пояснили, що у цій установі «можна лише три рази змінювати етнічну належність». Це був спосіб контролювати ресурси, використані, щоб віднайти норму в системі квот позитивної дії. Учень, який вступав як «іспано», міг наступного року не залишитись у цій же школі через те, що було забагато учнів у цій категорії. Тому він перереєстровувався як єврей, і так впродовж наступних років, згідно з тим, ким були етнічні пращури його батьків чи дідів.

І соціолог подумав, що не лише у Латинській Америці є прояви магічного реалізму.

7

Зрештою американський фахівець із культурних досліджень і латиноамериканський антрополог двічі зустрілись: одного разу в університетському містечку в Сполучених Штатах і другого разу в одній зі столиць Латинської Америки. Обидві бесіди були записані, однак через недбалість місця зустрічей не були вказані на касетах, так що було непросто визначити, яка з них відбулась в університетському містечку, а яка – в латиноамериканському місті. За деякими моментами, здається, їх можливо відрізнити – оскільки у тому діалозі, який, імовірно, відбувся в університетському містечку, антрополог помітно задоволений: після того як провів ранок у відділі періодичної літератури університетської бібліотеки та зробив копії десятків свіжих статей з журналів англійською та іспанською мовами, які неможливо знайти в його країні. Натомість на другій касеті, здається, відчувається її розчарованість, оскільки вона сподівалася, що конгрес відбудеться в якомусь маленькому старому місті, як їй пообіцяли під час запрошення (у Картахені, Патскуаро чи Тукумані), а не в цій метушливій столиці, в якій вона вже була шість разів і яка щоразу дедалі невміліше копіює шопінг і урбанізованість американців середнього класу.

Спілкування було непростим, оскільки латиноамериканський антрополог убачав у фахівці з культурних досліджень світового представника американської академічної культури, і вона мала пояснювати йому відмінності роботи в Каліфорнії або на сході і те, що не одне й те саме бути «іспано» у Лос-Анджелесі, Маямі, Нью-Йорку або Чикаго. Для фахівця з культурних досліджень також було дивним, попри усе те, що вона читала про культурні дослідження у Латинській Америці, виявити, якою мірою міждисциплінарні дослідження, вивчення мультикультурності та її зв’язку з владою мали формат, відмінний від тих, які здійснювались у Сполучених Штатах, і водночас відмінний у Мексиці чи в Перу, де те, що стосується міжкультурності, пов’язано з присутністю індіанців, або у країнах Карибського басейну, де ключовим є афроамериканський вплив, або у Ріо-де-ла-Плата, де домінування європейської культури імітує білу гомогенність. Однак чому в латиноамериканських культурних дослідженнях, таких уважних до регіональних, індіанських і політичних відмінностей, мало хто приділяє увагу питанням походження?

Вони досягли згоди в тому, що не існує ані американської спеціалістки з культурних досліджень, ані латиноамериканського антрополога. Є чоловіки і жінки, які досліджують ці теми, кубинці, що мешкають у Сполучених Штатах або в Іспанії, аргентинці у Мексиці й Бразилії, уругвайці в Аргентині й в Австралії, чилійці в Німеччині, американці, які кожні п’ять років переїздять до інших міст і країн, у всіх нас всередині є двоголовий троянський кінь, усі залишаємо речі в Гавані, Буенос-Айресі й у Сантьяго, у тому числі друзів, які осідаються там і також знають про двоголових коней. Інколи відчуваємо спокусу вдягнутись у костюми троянців і сфотографуватися на тлі пірамід, детериторизованих університетських містечок, підпорядкованих або гібридних культур і транснаціональних виставок, однак частіше ми схожі на невеличких мурах, які бігають з районної конференції до міжнародного конгресу, до листа солідарності, надісланого електронною поштою.

Коли антрополог висловлював свою занепокоєність тим, що у Сполучених Штатах більше дослідників і докторантів, які пишуть наукові дисертації, присвячені латиноамериканським країнам, ніж у самій Латинській Америці, фахівець із культурних досліджень запитувала себе, чому аргентинським, чилійським й перуанським студентам нецікаво досліджувати американців. Якщо вже майже півстоліття в Гарварді існує проект, присвячений мексиканському штатові Чіапас, чому принаймні у цьому десятилітті мексиканці й віднедавна бразильці почали досліджувати, що відбувається у цьому північному суспільстві, в якому мешкають мільйони їхніх співгромадян-мігрантів? Говорять про американізацію, однак для багатьох інтелектуалів у Латинській Америці – як вона почула від Беатріс Сарло – «Сполучені Штати здаються таємною моделлю». Можливо, з цієї причини замість того, щоб робити свої праці емпіричними і концептуальними, вона вдається до метафор і наративів. Виникає занепокоєння, говорила вона, якщо уявити, які знання буде продукувати ця тенденція до експансії американських університетів, музеїв і галерей, у той час як іспанці й латиноамериканці досліджують лише власні суспільства і цікавляться місцевим мистецтвом.

Це стосується не лише наукових публікацій. Вона згадала, що на початку березня 1998 року почула в Остіні на Засіданні національної дирекції іспаномовних мас-медіа, що преса, котра публікується іспанською мовою в Сполучених Штатах, у 1997 році витратила 492 мільйони доларів на рекламу, що становить більше, ніж витрачають печатні видання у Мексиці. Зійшлися на тому, що латиноамериканці мало знають про 1214 періодичних іспаномовних видань, з яких 24 є щоденними і 246 щотижневими, що видаються у Сполучених Штатах, про іспаномовні 93 телеканали і 591 радіоканал та 340 інтернет-сервісів на американській території.

Спитали себе, чи таке продукування книжок і статей має за кінцеву мету зрозуміти суспільства та їхні відносини з іншими? Чи тексти з культурних досліджень, антропології та мистецькі виставки присвячені більшою мірою, ніж інтерпретації суспільного життя, сприянню функціонуванню установ.

Коли вони потім ішли – університетським містечком до своїх автомобілів чи столичним проспектом до метро, – обоє думали про те, що мало б сенс написати роман, в якому не головний герой, а другорядний персонаж напівприхований у наративі, неочікувано зустрінутий на розі вулиці, поєднує фрази різних латиноамериканців та англійців і говорить їх як власні, весь час розмовляє так, ніби