Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

самому покурити, а то задавить.

Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив…

Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:

– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?

– Та, – кажу, – пане, покурити схотілося.

– Не можна тут курить! – говорить.

– Адже ж пани курять, – одказую, – от і у вас цигарка в руках.

– То, чуєш, табак не той, а в теб’я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.

– Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, – питаю, – тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

– Авжеж!

– А де ж це написано?

– Отам! – та й показує на табличку.

– Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.

Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками[190] на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:

– Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!

А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:

– Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.

Як же затупотить мій пан, як же зарепетує:

– Кондухтор! Кондухтор!

Та й побіг із вагона.

За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:

– Не кури!

– А хіба ж не вільно?

– У первому класі не можна такого тютюну.

– А де це написано?

Тик-мик[191] – і цей нічого не відкаже, тільки все:

– Не кури, бо я тебе виведу!

– Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.

– Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.

– Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!

Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:

– На, – каже, – кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!

– Ні, – одвітую, – у мене й свій є, – нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.

Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона[192], що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.

– От буде станція, – я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! – каже кондухтор.

А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:

– Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати?

Кондухтор верть, – поживився, як пес макогоном[193], – нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, – уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, – не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.

Ну й гаразд!

Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.

Проскочили ми так іще станцій зо три, – знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, – вийду справді з вагона та надворі покурю – однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, – вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, – з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє… Треба й їх пожаліти, авжеж… А свого права я вже доказав.

Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, – коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.

– Куди їдете? – питає.

– Та до Ч. – відказую.

– Діло там маєте?

– Атож! – кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.

– Чи не хочете, – говорить, – мого?

Та й подає мені повен капшучок[194] цигарок панських.

– Та спасибі, дякую, – у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.

– Та свій і надалі здасться, – умовляє, – а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.

Подивився я на нього, – сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, – може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.

– Добре, – кажу, – коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:

– Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а тепер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!

Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.

Приїхав я до Ч., – у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо… Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?

Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цураються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже співають та танцюють!.. І так каже, що без сорому при людях і цілуються… А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.

Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами – шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього