Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

себе, чи правильно вчинив, що привіз мене сюди.

***

За кілька годин, уже перед світанком, ми опинилися в околицях містечка Астра. Не знаю, як пояснити. Певної миті ми перетнули невидимий кордон. Реальність знову стала крихкою та прозорою, як у Терновцях. Задзеркалля реальності, місто, заховане від зовнішнього світу в лабіринтах потаємних ходів.

Потужні гірські хребти оточували містечко, ніби велетні стали навколішки, щоби вклонитися новонародженому малюку, і так заклякли навічно.

Все з гір стікало і спливало до міста. Воно засмоктувало в себе все. Весь бруд, води, тварин.

Серце темряви, що висотує кров та енергію.

Серце, що стукотить у передсвітанковому мороці.

Серце живих мерців, у яке я зажену осиковий кілок.

***

Місто не спало. Ми проїжджали центральною вулицею, власне єдиною вулицею, як пояснив Юхим Євгенович. Де-не-де в будинках спалахувало світло, за мить згасало в сусідніх. У вікнах миготіли тіні. Певно, обслуга, раби, що поклали своє життя на обслуговування штаб-квартири фонду «Астра». Як у Терновцях. Реальність знову ставала зацикленою, спогади поверталися, і змій теперішнього гриз свого хвоста.

Не вистачало лише зустріти похорон котрогось зі своїх близьких. Я посміхнувся.

Юхим Євгенович відслідковував кожен мій мікрорух, покосував на мене.

— Щось не так?

— Та ні. Християнство вчить нас, що реальність — це пряма стріла, випущена з арбалета Господа. І вона летітиме до самісінького Апокаліпсису. Але зараз спало на думку, що реальність — це радше закручені трубки самогонного апарата, крізь який нас млинкує доля. Висмоктуючи по краплі життєві сили.

Юхим Євгенович кивнув, але порівняння йому явно не сподобалось.

Я надто прямо натякав на «Астру». І на їхню ненажерливість.

***

Центральна дорога вела до величезної будівлі, викладеної з червоної цегли, як класичні університети.

Шви реальності розійшлися на мить.

Безодня пащеку відкрила.

Юхим Євгенович зупинився перед в’їздом.

— Останні сумніви Вергілія, чи можна показувати все пекло? — я розумів, що моє життя на волосині. Тупа іронія — мій єдиний захист.

Юхим Євгенович із надією дивився на будівлю, на справу свого життя, чекаючи від неї чи то допомоги, чи то підказки.

— Це може бути найбільша помилка мого життя.

Я не намагався вдавати, буцім не розумію, про що йдеться.

— Хоча така їхня воля. І чим я можу тут зарадити? — переконуючи сам себе, закінчив він.

Ми проїхали крізь ворота. Вони автоматично зачинилися

Реальність захована в реальність, заховалася в ще одну, власну реальність.

Я вийшов із машини. Запах весни. Пласти реальності брязкотіли, йшли на розрив.

— Ну, от ми і вдома. Home, sweet home, — проговорив Юхим Євгенович, — прошу.

***

Ми йшли коридорами корпусу, що і зсередини нагадував приміщення університету. Хоча кілька разів ми проходили величезними залами зі стелями, схожими на склепіння готичного собору.

— Таке враження, що будівлю будували кілька разів.

— Тобто? — посміхнувся Юхим Євгенович.

— Маю на увазі, що кожне приміщення наче будувалося в іншу епоху, ніж попереднє.

Приміщення, ніби кільця в стовбурі дерева, примножувалися, додавалися, ширилися. Було помітно, що будівники намагалися зберегти певний єдиний похмурий стиль, але водночас хотіли, щоби нарощування нових залів і кімнат було помітним.

— Так, я вже й забув, як це все виглядає, якщо подивитися чужим оком, — він кивнув. — Так, кожна наступна епоха додавала щось своє у цій будівлі. Це традиція всередині організації. Але…

— Але це ще і спосіб показати, як діє «Астра» — бере канон за основу і оновлює його згідно з потребами часу та епохи.

Він розгублено глянув на мене. Чи то від того, що я сказав. Чи то від того, що я вперше перебив його.

Далі ми йшли мовчки.

Приміщення були порожні. Але чисті. Руками невидимих фей усе було начищене і доглянуте. Хоча похмурість самого місця звичайним віником не вимести.

Юхим Євгенович провів мене до гостьової кімнати.

— Гадаю, нам краще відпочити і набратися сил, — непевно сказав він, знову зважуючи кожне слово.

Переступивши поріг, я відразу завалився в ліжко, провалився в сон, як Аліса в задзеркалля.

Реальність захована у сон.

Сон захований у сон.

2

Стінами кімнати стікає кров. Краплина за краплиною. Стіни кровоточать, як рани святих. Кров концентрується на стелі та по краплині спадає мені на лоб. Мов стародавнє катування. Чи спроба пробити третє око. Намагання пробити череп. Стіни рухаються, на мить зіщулюються і знову розширюються. Я всередині величезного серця, камери довічного ув’язнення, одвічних катувань. Із кожним ударом крові, з кожним ударом серця кімната стає меншою, стискається. Стіни тиснуть, живий прес ритмічно качає кров і викачує з мене життя. Кров підступає вище. Ллється зі стелі потоком. Не можу поворухнутися.

Захлинаюсь у крові.

З ляскотом заржавілих механізмів стіни розчавлюють моє тіло.

І я встаю з мертвих.

Продираюся крізь товщу крові, що тисне звідусіль.

Продираюся крізь землю і дошки, як живий мрець, як похований живцем безсмертний.

Встаю з могили. Відкашлююсь згустками землі. Голий, немічний, але знову живий.

Довкола мертвяки. Вдягнені в одяг різних епох — античні туніки, середньовічні обладунки, ряси монахів, розцяцькований одяг отців церкви, трухляві сучасні костюми. Скрізь кружляють зловісні тіні. Мерці дивляться на мене, їхні криві посмішки, крізь які проглядають черепи і тлін. Шкіра — папірус, на якому можна писати їхні твори. Вони — мій власний Страшний суд. Моя кара за нахабність і бажання забороненого знання.

Роблять півкроку до мене, обступають колом. Відчуваю їхній голод, їхню спрагу. Бажання плоті, ненависть у неживих очах.

Поруч зі мною з’являється Вовчик. Підморгує мені мертвими очима. Наче пошматоване обличчя хоче посміхнутися.

Коли лишаєшся сам на сам зі смертю, за твою душу не воюватиме ніхто, крім твоїх власних привидів. Твоїх мертвих янголів-охоронців.

Вовчик кидається у натовп мерців, як рок-зірка до своїх фанатів.

Натовп поглинає його. Чавкотіння плоті. Хрускіт кісток.

Вовчик помирає вдруге.

***

Я продираюся до реальності крізь сон і жах. Розплющую очі. Стіни кімнати залиті кров’ю. Не відразу розумію, що то палання сонця, яке заходить. Скільки ж годин я спав? Тіло розбите, сон висотав усі сили. Почуваюся безвільним і слабким.

Але я повинен. Повинен зібрати себе з попелу і решток, обгризених мерцями. Встати і йти. Цю історію і це життя треба прожити до кінця.

***

Юхим Євгенович чекав на мене за сніданком.

Його посмішка не була приязною. Хижак стомився маскуватися. Починалася гра без правил.

— Сподіваюся, ти погано спав.

Я не встиг зреагувати на перший удар, як за ним слідував наступний:

— Тут рідко бувають гості. Кімната для гостей — особлива камера тортур.