Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

зараз він побуде в ролі гостя. Не більше. Ви 6 хотіли побачити країну більше, ніж того бачив нормальний, тобто пересічний громадянин… е-е-е. Навіть неординарна особистість, ну, припустімо, як наш Кловський, може бачити дуже багато, але не все. Так що у нього є час на подив. Світ, розумієте, надто дивовижна штука, тому я намагаюся ним не захоплюватися. Це прерогатива Кловського. Він естет. Він має більше вільного часу, ніж того заслуговує. Але він творча особистість, яка вдосконалюється. Він мені подобається, хоча я не люблю азіатів, нігерів і масонів… Хоча я є якоюсь мірою масон».

Я уважно слухав цю словесну кашу, намагаючись вловити в ній здорове зерно. Початком його можна сприйняти за хворого філософа, якщо саму філософію не величати хворобою. Несподівано я дивлюся на жінку і бачу, як у неї ширшають зіниці. Я читаю мрію в її очах. Я починаю повторювати собі синхронно, уперто, що це помилка, я повторював собі, але світ дійсно зупинявся в очах жінки, і світ зараз зупинявся на її очах, і не ховався, пропадав у холодних, але живих очах Блоха. Я люб'язно усміхався, відділений зовсім нереальним світом туману за спиною жінки, що ховав верхівки міста і зелених ліхтарів, що підсвічували велетенські плями домів, і починав поволі перетравлювати жах, ввічливо кланяючись, пояснюючи, що останнім часом у мене склалися досить неприємні стосунки з моєю батьківщиною. Блох усміхнувся, мовляв, він усе знає, а дружба з розумним чоловіком для нього найкраще, що може бути. Він уперто підсовував ще якусь тему, і я бачив, як наливаються смертельною ненавистю, навіть самою смертю очі Кловського. Вже за їхньою давньою слов'янською звичкою, мені почало пригадуватися, що мені снилося, але від того настрій геть зіпсувався. Ми ввічливо обмінялися візитками; потім мені запропонували склянку коньяку. Я не відмовився, вкидаючи одним духом пекучу рідину до шлунка. Чемно розкланявшись, я впіймав розріз її очей, що тріщали вогнищем, іскрами пристрасті. Я думав, що помиляюся.

«Ми зустрінемося після концерту… Так, пане Блох…» — дах Філармонії з усіма вензелями, дебілкуватими квітами і букетами, з картинами і пастушками, з чадом усім повалився мені на голову.

В антракті я намагався всидіти на місці, але щось з тривогою луснуло в повітрі — натягнулось і луснуло, як шість років тому у Вашингтоні. Я вже стояв на східцях і дивився, як під натиском інстинкту, корячись справедливому позову завжди бути з народом, легко і граційно сходив східцями, разом з усіма, перший радник… Тільки зараз я помітив чудову, золотавого кольору засмагу: кажуть, що він відпочивав чи їздив у справах на Кубу. Другий радник, зі щіточкою вусів, теж з дружиною, але вибілілий, навіть з нездорово зеленавим кольором обличчя від сексуальних забаганок, зійшов на майданчик трохи пізніше. Але теж вчасно, щоб продемонструвати свою причетність і любов до народу. Найскромнішим виявився міністр фінансів. Напевне, тому, що він був молодим, і в кулуарах усі цитькали на нього, наче він дійсно з усім скописьком міністрів розкрадав казну. Решта, що уявляла себе народом, дозволяла лаятися зі своїми дружинами, інші вдавали із себе столичних снобів. Я намагався зачепитися поглядом за когось, за щось серед десятка, десятка, десятка заслюнявлених ротів, але марно. Похід до буфету починав набирати пафосної ноти: порухи, рухи, напіврухи — все уповільнювалось, як у старому або модерному кіно. Якось спонтанно, всі в один раз, ставили ноги, наче затримуючи дихання, наче розтягуючи задоволення, наче це набувало значення великого релігійного дійства з містичним гумовим запахом: торжественний, але скромний поворот голови, яблука очей трохи навиліт, зіниці або звужені, або розширені, як у початківця-наркомана, як у першокурсниці педагогічного коледжу, що вперше прийшла віддатися, і не просто віддатися, а віддати честь своєму викладачеві. І вуркіт, що долинав з глибини єства: у кого з грудей, а у кого зі шлунків. Стількох міністрів за один раз, у такій кількості я не бачив у жодній країні. Міністри трималися осторонь щодо загалу. Міністри ходили під вікнами. Вони чинно проходили короткий шлях, розверталися і йшли впоперек. Вони по-старосвітськи трималися подалі один від одного, але ввічливо, з єхидненьким поросячим оскалом їхні дружини віталися з дружинами радників. Вони нікуди не поспішали, але по фосфоричному палахкотінню очей вгадувався лет їхніх фантазій, зачаєних на дні шлунків. Бідний Берліоз. Але потім мені хтось ввічливо роз'яснив, що ціна на більшу частину продуктів у театральному буфеті о цій порі знижена до неможливого; тому антракт має такий чудодійний ефект, якщо не сказати дефект, котрий, в свою чергу, накладає печаті суму, радощів, ну, все як належить при екстремальних ситуаціях, на їхні обличчя, змушував рухатися онімілі члени, готові за тижні, а то й роки бездіяльності атрофуватися в затишних кабінетах; їхні риб'ячі погляди говорили з пафосом, що все життя — це тлін, прах, пилюка в чиїхось ногах. І нічого більше. Кисле дихання доводило, що в їхніх будинках, незважаючи на статок, на видне становище у суспільстві, сонце радості ніколи не виїдає очей. їхні діти — це маленькі злодюжки, що зловживають становищем своїх батьків, а дружини сплять з водіями, щоб потім довести при черговому скандалі, що водій теж людина, але чому цій людині дозволяється більше, ніж іншим людям, як і двірникам, швейцарам у цій країні, — для мене лишається великою загадкою, коли службове становище вказує на чіткі риси характеру людини. Але тут все сплутане у немислимий вузол.

Я опинився несподівано нанизу, відігнаний гарячою людською хвилею під маршами, — на мене подивилося недобрим оком якесь авангардне створіння, з вилицюватим обличчям маргінала на задану національну тему. По хвилині, коли я очухався, прийшов до пам'яті, то перед моїм зором закрутилися задниці. Парад. Половинки задниць, затягнутих у дорогий матеріал, у модний матеріал, у старі, протерті, але акуратні штани чи спідницю. Шик і торжество. Вони живо рухалися, в одному ритмі навіть, перевалюючись під одягом, живо вибравши напрямок буфету, тихенько і акуратно попшикуючи. Вони були різні. До того різні, що я незчувся, як почав їх рахувати, а коли отямився, то кипуча вже пристрастями маса втягла і мене у свій маленький марнославний потік, і я поплив, наповнюючись відчаєм, серед обривків слів, фраз, запахів і звуків.

Це було дивовижно просто. Двері відчинилися, втягуючи чорний людський язик. Маківки голів застрибали, як яблука, пущені водою, але вони ще примудрялися шипіти звуками, клеїти докупи слова; я виринув і побачив перед собою акуратні столики в тиші золотавих абажурів, приємні розмови, манірні рухи поганих акторів, що їх у свою міру, незалежно від професії,