Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого.

Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.

В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.

– Над чим ви думаєте? – спитав по якімсь часі.

– От думаю!

– Наприклад, над чим? – домагався він. – Може, над своєю будучиною? (Мені причулася іронія в його голосі.)

– Ні, в цій хвилі ні! – відповіла я, усміхаючись слабо. – Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі. Чи не так? Ах! – докінчила я гірко, – це правда, я також донька українсько-руського народу!

– Ви ж казали, що любите боротьбу! – обізвався він.

– Люблю, але скажіть, чи ви вірите у відродження таких характерів або народів?

– Чому ні? Але вони потребували би, щоб хтось посторонній їх рушив?

– Посторонній? – повторила я сумно. – В тім і лихо, що вони не мають у собі того імпульсу; що мусять тих «порушень» дізнавати аж від других. Я думаю, що так успособлені єства не мають жодної будучності. Вони подобають на арфи еольські, що грають лиш тоді, коли вітер порушить їх струни, та й тоді грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частіше, і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!

– То не гадайте об тім!

– А ви не думаєте ніколи над чимсь подібним?

– Я держу мої думки кріпко в границях, – відповів він. – Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хіба сумовитий настрій!

– А я віддаюся таким думкам цілою душею…

На те він не сказав нічого.

Мене, обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютості. Чи був це також наклін до терпіння, до туги, що жив у мені, тяжив так дуже в душі? Нагинав не раз додолу, давив! Коли б існувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!.. Коли б щось таке існувало в чоловіці!

Я сказала йому, що думала.

– Чогось такого нема в чоловіці! – відповів він напівсумно, напівнасмішливо, підперши голову, мов у задумі, рукою. – Думання, відчування та і все проче подібне – це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей.

– Я не хочу в те вірити.

Він здвигнув плечима.

– Прецінь людська воля не є ніколи цілком свобідна!

– Чей так зле не є! – замітила я, усміхаючись глумливо.

– Чому ні? Унаслідження само назначує характер. – І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала:

– Те, що ви кажете, я, властиво, знаю, але я не дуже хотіла би тому піддаватися; воно, по правді, сумно…

– Що? – спитав він. – Що і найгордіші дерева мають своє коріння в землі – це сумно?

– О ні, але що ми так часто у своїй немочі вимовляємося саме тим. Впрочім, я думаю, що про те все єсть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть існувати права.

– Отже, видите, чого вам журитися?

– Я не журюся! – відповідала я, усміхаючись. – Я лиш думаю. Що інше остається мені? Цього не може мені ніхто відобрати!

Він знов здвигнув плечима і дивився в безнадійнім ожиданні вперед себе.

Я мовчала довший час, а відтак почала півголосом майже несміло:

– Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!

– Які ж ви чудні!

– Я хотіла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко, коли, наприклад, думки блукають і не находять нічого: блукають у чімсь неяснім, великім, ведені більше чуттям; ах, я того не можу сформулювати! Аж ненавиджу себе не раз за те, себе і старинний звичай той, що зветься життям. Чому воно не подасть мені нічого такого, в чім би моя душа могла розкошувати?

Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно-допитливий, поважний.

– Крізь ваші думки і почуття віє також той так званий «подих будучини», це поринання в себе, що відвертає від внішнього світу. Воно має щось у собі, я того не перечу, але думаю, воно не має будучини. Чоловік належить до світу внішнього, він зв'язаний із ним тисячними нитками і тому нехай поринає в нього! У вас справдішній дар до аналізу. Я виджу, що ви дуже змінилися. Коли б я менш-більш не знав, як ви жили, то спитав би в вас: як жили ви з тієї пори до тепер?

– Чи можна оставатись однаковим? – спитала я, мов засоромлена його доганою, хоч не просто на мене виміреною.

– В головних зарисах – можна.

– В мене не було життя з подіями, – сказала я.

– Ах, у те я не вірю, – відповів він із якоюсь нетерпеливістю.

– В буденнім смислі слова, пане Орядин.

– Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо коли наслідки доказують що інше!

– Отже, і ви не вірите? – відповіла я з мимовільним відтінком гіркості. – Знаєте, мені саме тепер приходить одна цитата з Лессінга на думку: «Вони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги і т. п. їм те ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають, – це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замеханічно і при тім не можуть замітити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатися просто нема потреби і шкода заходу…»[57] Вірите тепер?

– Ах, у те вірив я завсіди! – відповів він живо. – Я лиш спеціально у вас думав найти